Альма Лібрем - Прикинься моїм хлопцем, Альма Лібрем

7 (2)

Репетицій було настільки багато, а Свят так добре розумів і відчував танець, що я могла навіть не думати про рухи. Крок назад – аби витримати необхідну відстань між нами, – і довгий-довгий погляд очі в очі, тремкий та хвилюючий. Потім Свят міцно стиснув мою долоню і потягнув на себе. Лікоть вбік, його рука лягла мені на спину, майже між лопатками. Ми завмерли в стартовій позиції вальсу, злегка відхилившись один від одного.

Я зрозуміла всю важкість цього танцю для закоханих. Так близько один до одного, і ви ніби поруч, а все одно – майже не торкаєтесь один одного. Хотілось наплювати на красу фігур, зробити крок вперед і притиснутись до Свята, але я не могла. Стелла Давидівна постаралась вкласти в голову всі постулати правильного вальсу.

Він повів мене, обережними доторками скеровуючи у правильному руслі. Рух по малому, потім по великому квадрату, чітко в музику, не збиваючись ані на секунду. Краєм ока я помітила інших, що теж кружляли у вальсі… Хтось вимальовував знайомий малюнок, ногами слідуючи за невидимими вказівками, ніби Стелла Давидівна розставила мітки. Хтось збився…

Це не мало значення. Для мене існував Свят – і тільки. Я дозволила собі усміхнутись, і це була не та показова усмішка для камери, яку від нас просили, ні, щира радість від музики, що наповнювала моє тіло, роблячи його невагомим.

Ми знов опинились в центрі площі, і Свят обережно обхопив мою талію двома руками. Я витягнулась в струнку, відштовхнулась ногами від землі, і він підкинув мене в повітря, аби потім я завмерла на височині, розкинувши руки в сторони, вигнувши спину, підвівши погляд до синього-синього неба.

Закрутились перед очима тополі та хмари, дрібні синьо-жовті кульки у височині, сонячний диск і далекі будинки. Свят підкинув мене, і на мить я змила у повітря, мов та пташка, а потім – рухнула донизу, знаючи, що він підхопить.

Хлопець піймав мене на руки та пригорнув до своїх грудей. На видиху закрутився довкола своєї осі, а потім обережно спустив додолу, і ми знов закружляли у вальсі.

Зближення, доторк, стрибок! Спертись руками об його плечі і дивитись тільки в очі, забувши про мету цього танцю, наповнившись вірою в те, що тут і зараз ми вдвох, і жодні спостерігачі не стануть на заваді…

Знову торкнутись ногами землі! Тепер – шкіра до шкіри, він взяв мене за руку, і тепло його долоні, впевненість і жодного камінчика під ногами.

Я закрутилась довкола своєї осі, а він тримав мене за кінчики пальців, не даючи збитись з кроку. А потім, на фінальній ноті, відкинулась на дбайливо підставлену ним руку і завмерла. Мої пальці провели по лінії його підборіддя, прагнучи лишити слід. Свят усміхнувся…

Музика на фоні обірвалась. Загриміли оплески.

Танець закінчився.

Ідеальний.

Я випрямилась. Завмерла в його обіймах і повернулась до камери. Ми всі стояли, майже кожен на своїй позиції. Хтось усміхався від вуха до вуха, хтось був невдоволеним. Алла збоку від мене потирала собі спину, напевне, невдало приземлилась з підтримки.

У мене в голові все ще гримів голос Квітки Цісик, що відраховував мелодійними словами прекрасної пісні вальсовий ритм.

– Скажіть «си-и-ир»! – прокричав фотограф, Святів помічник, і я почула невдоволений стогін над вухом.

– Він невиправний, – пожалівся Святослав, притискаючи мене до своїх грудей. – А ти була прекрасна. Впевнений, тобі треба бути на сцені.

– На сцені? – я і про фото забула, підвела на нього погляд, трохи закинувши голову назад.

– Так. Ти шалено красива, – кивнув Свят. – Тобі так личить танець… І увага. Впевнений, тобі потрібно вступати на щось творче.

Ці слова вибили мене з колії. Я встигла несміливо всміхнутись, перш ніж фотоапарат таки мигнув спалахом, засліпивши нас всіх, але в голові прокручувала те, що почула від Свята.

Вступати на творче…

Я ніколи не задумувалась про це. Треба мати нормальну професію. Не те щоб батьки мені це нав’язували, ні, я справді сама так думала.

Або ні?

Можливо, я просто надто боялась уявити себе… Трохи яскравішою, ніж зазвичай?

Свят струснув мене за плече, висмикуючи з роздумів.

– Любаво, тобі треба йти, – прошепотів він. – Розходимось. Я до камери, ти до своїх…

Я замислено кивнула і зробила крок до однокласників, хоча насправді хотіла лишитись в обіймах Свята. Випускний! Для мене той танець вже не був шкільним. Не остання нота, не лебедина пісня шкільних років, а радше спроба втекти в далеке майбутнє…

– Ти була чудова, – прошепотів мені хтось на вухо. – Я й не думала, що ти так можеш танцювати, Люб! Правильно Стелла Давидівна тебе в центр поставила.

Я лише хитнула головою.

Правильно. Але чуже визнання мало змінює факт бойкоту, чи не так?

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍