Елена Ферранте - Історія втраченої дитини, Елена Ферранте

зараз таке, як є, інакше бути не може. Сама тим часом намагалася опанувати себе, не здаватися, боротися, інколи мені навіть вдавалося почуватися щасливою. Наше житло заливало яскраве світло. З балкона було видно весь Неаполь, аж до жовто-блакитної стрічки моря вдалині. Мені вдалося врятувати доньок від непевності майбутнього в Генуї та Мілані. Чисте повітря, барви, голоси місцевих жителів на вулицях міста, що перегукувалися на діалекті, освічені особи, яких Ніно запрошував до мене, часом навіть серед ночі, вселяли в мене спокій й дарували оптимізм. Я возила дітей побачитися з П’єтро до Флоренції, вдавала радість щоразу, коли він приїздив до Неаполя, щоб побути з ними. Запрошувала його переночувати у нас удома, незважаючи на незадоволення Ніно. Стелила йому в кімнаті доньок, а ті всіляко намагалися продемонструвати свою любов, ніби таким чином хотіли втримати його біля себе. Ми намагалися поводитися природно, дружньо: я розпитувала, як поживає Доріана, як справи з написанням книжки, яка постійно була майже готова до публікації, але лишалися незначні деталі. Коли доньки прилипали до батька й не звертали на мене уваги, я дозволяла собі дещо розважитися. Спускалася до моря по Арко Міреллі, прогулювалася вулицею Караччоло вздовж моря. Або йшла нагору, аж до вулиці Аньєло Фальконе, а звідти – до вілли Флорідіани з її чудовим парком. Там всідалася на лаву й читала.

31

З мого житла на вулиці Тассо наш район здавався блідою купою каміння, що бовваніла вдалині біля підніжжя Везувію. Мені хотілося, щоб так було завжди: тепер я стала іншою людиною і не бажала мати з районом нічого спільного. Але тут я також переоцінювала власні сили. Уже за три чи чотири дні після швидкого прибирання нового помешкання я не втрималася. Одягла дівчаток у святкове вбрання, сама ретельно причепурилася й сказала: «Ходімо провідаємо бабусю Іммаколату, діда Вітторіо, тітку й дядьків».

Ми вирушили вранці, на площі Амедео сіли в метро. Дівчатка розвеселилися, коли під час прибуття поїзда їм раптом різким поривом вітру закублило волосся, розвіяло сукенки, перехопило подих. Я не бачила матір і не говорила з нею від того дня, як вона влаштувала скандал у Флоренції. Я побоювалася, що вона не захоче мене бачити, а тому не зателефонувала, щоб попередити про наш візит. Але, правду кажучи, на те була в мене й інша причина. Я вперто товкла собі: я тут з певного приводу, хочу побувати там чи тут. Насправді наш район асоціювався для мене перш за все з Лілою. А тому планувати наперед той візит означало б вирішити, як мені з нею поводитися. Я ніяк не могла визначитися, а отже, краще було довіритися випадку. Але оскільки я могла несподівано з нею зустрітися, я з особливою ретельністю одягла доньок і причепурилася сама. Мені хотілося, щоб вона, якщо таке станеться, затямила, що я – порядна жінка, а мої діти не страждають, не покинуті напризволяще і їм живеться добре.

День видався насиченим переживаннями. Ми пройшли через тунель, минули заправку, де працювала Кармен зі своїм чоловіком Роберто, перетнули наш двір. Коли піднімалися затертими сходами будинку, де я народилася, моє серце скажено калатало в грудях. Деде й Ельза збуджено перегукувалися, ніби вирушили у хтозна-які пригоди. Я виставила їх перед собою й подзвонила у двері. Почулося нерівномірне шаркання ніг матері, вона відчинила двері й витріщилася на нас так, ніби побачила трьох привидів. Я теж, на своє незадоволення, не втрималася від здивування. Між тією жінкою, що стояла переді мною, і тією, яку я сподівалася побачити, було мало схожого. Мати дуже змінилася. На якусь мить я навіть подумала, що це її двоюрідна сестра, з якою ми бачилися колись давно, коли я була ще зовсім мала. Вона була дуже на неї схожа, хоча та старша років на шість-сім. Мати дуже схудла, кістки обличчя, ніс, вуха здавалися величезними.

Я спробувала обійняти її, але вона відхилилася. Батька вдома не було, Пеппе й Джанні – теж. Допитатися в неї, де вони, було нелегко. Добру годину вона не проронила до мене ані слова. А от дітям зраділа. Розхвалювала їх, які вони гарні, а потім одягла на них здоровенні кухарські фартухи, щоб не забруднилися, і взялася готувати цукрові льодяники. Я весь час почувалася незручно, адже вона поводилася так, ніби мене не існувало. Коли я спробувала дорікнути дівчаткам, що вони їдять забагато карамельок, Деде з готовністю звернулася до бабусі:

– А можна нам іще?

– Їжте, скільки вам заманеться, – відповіла мати, навіть не глянувши в мій бік.

Так само вона повелася й тоді, коли відпустила онучок погратися у дворі. У Флоренції, Генуї, Мілані я ніколи не дозволяла їм виходити надвір самим. Тож я зауважила:

– Ні, дітки, не можна, не виходьте з дому.

– Бабусю, можна нам піти? – запитали мої доньки майже в унісон.

– Я ж уже сказала, що можна.

Ми залишилися наодинці. Я промовила несміливо, ніби сама була ще дитиною:

– Я переїхала. Винаймаю квартиру на вулиці Тассо.

– Молодець.

– Три дні тому.

– Молодець.

– Я написала ще одну книжку.

– А яке мені до того діло?

Я замовкла. Вона з відразою на обличчі розрізала навпіл лимон і вичавила сік у склянку.

– Чому ти п’єш лимонний сік? – запитала я.

– Бо від одного твого виду мені скрутило шлунок.

Долила у склянку трохи води, додала соди, випила одним духом ту пінисту суміш.

– Ти нездужаєш?

– Ще чого!

– Так і є. Ти до лікаря зверталася?

– Оце буду ще витрачатися на лікаря й ліки!

– Еліза знає, що ти хворієш?

– Еліза вагітна.

– А чому ви мені нічого не сказали?

Вона промовчала. Тяжко зітхнувши, поставила склянку на мийку, витерла рота тильним боком долоні. Я запропонувала:

– Ходімо разом до лікаря. У тебе ще щось болить?

– Усі мої болячки від тебе! Це через тебе в мене лопнула вена в животі.

– Що ти таке кажеш?

– Ти мене в труну загониш!

– Я тебе дуже люблю, мамо.

– А я тебе – ні. Ти переїхала до Неаполя з дітками?

– Авжеж.

– А твій чоловік – ні?

– Ні.

– Ну, то щоб я тебе більше в цьому домі не бачила!

– Мамо, часи змінилися. Можна гідно жити й після розлучення з чоловіком, а можна й іншого знайти. Чому ти так гніваєшся на мене, а Елізі, яка завагітніла неодруженою, нічого не кажеш?

– Тому що ти – не Еліза. Еліза хіба вчилася стільки, як ти? Хіба я покладала на Елізу такі сподівання, як на тебе?

– Я роблю дещо таке, що мало б тебе тішити. Прізвище Ґреко стало відомим. Про мене навіть за кордоном трохи чули.

– Ти переді мною кирпу не дери, ти тут – ніхто! Те, що ти вважаєш важливим,