Роджер Желязни - Хроніки Амбера : у 2 томах. — Т. 1 : П’ятикнижжя Корвіна

буде потрібно, а може, мене ще й раніше відпустять, якщо вважатимуть надто нестерпним.

— Дівчину, яку вона для тебе підібрала, звати Вілла. Вона сліпа.

— Знатно, — мовив Рендом. — Шикарний жарт.

— Ти ще не забув нашої розмови про регентство, тобто керування, в разі вакантності престолу?

— Ні.

— Будь ласкавий до неї, пробудь тут увесь рік, і я сповна тобі віддячу, — пообіцяла Мойра.

Ніякої реакції.

Потім Рендом схопив мене за руку і насмішкувато запитав:

— Твоя подружка, так? Як вона тобі?

— То ти згоден? — неквапно вимовляючи слова, запитав я.

— Так.

Ми зупинилися в куті зали, біля початку Лабіринту.

Ступивши наперед, я глянув на ніби вроблену в долівку вогнисту лінію. Вона започатковувалася неподалік від того місця, де стояла моя права нога. Єдиним освітленням зали був вогонь Лабіринту. Вода зусібіч обпікала мене холодом.

Я поставив на стежину ліву ногу. Навколо неї застрибали біло-голубі іскри. Потім поставив праву ногу — й теж одразу, як і застерігав Рендом, відчув, як у мене щось вливається. Зробив ще крок.

Щось затріщало, я відчув, як волосся на голові стає сторчака. Зробив ще крок.

Далі стежка різко загиналась і повертала назад. Ступивши ще десять кроків, відчув, як, увесь час наростаючи, виникає певний опір. Було таке відчуття, ніби переді мною звідкись виріс чорний бар'єр — такий собі згусток матерії, який відштовхував мене назад щоразу, коли я подавався вперед.

Я боровся з цим опором. І раптом зрозумів, що невидимий опір — це Перша Запона.

Якщо подолаю цю перепону, то це вже буде щось, а заразом і гарний знак, що я також — частина Лабіринту. Для того, щоб підняти-опустити ногу, мені довелося докласти нелюдських зусиль, і так було щокроку. Тепер навіть із мого волосся снопами сипались іскри.

Я цілковито зосередився на лінії з вогню. Важко дихаючи, йшов по ній.

Раптом тиск відступив. Запона розступилася переді мною так само несподівано, як і з'явилася. Пройшовши через неї, я щось віднайшов.

Віднайшов якусь частку себе.

Я бачив подібну на пергамент шкіру і вузлуваті, схожі на палиці, кістки жертв Освенціма[23]. Знав, що це таке, бо був колись присутній на Нюрнберзькому процесі[24]. Я почув голос Стівена Спендера, який читав свою поему «Відень»[25], бачив, як ходить по сцені матуся Кураж[26]у день прем'єри Брехтової п'єси... Дивився на ракети, що вилітали із замаскованих пускових шахт Пенемюнде[27], Вандерберґа[28], мису Кеннеді[29], у пісках казахстанського Кизилкуму[30]... Руки мої торкалися Великої Китайської стіни... Ми пили пиво та вино, і Шекспір заявив, що він уже напився й піде поблює... Я вступив у зелені ліси Західної резервації і за день зняв три скальпи... Ми були на марші, дорогою я мугикав легенький мотивчик, що трохи згодом став популярним. Із часом він перетворився на пісню «З моєю білявкою поруч...»[31]. Я пригадував і пригадував своє життя у Тіні, яку тамтешні мешканці називали Землею... Іще три кроки — я тримав закривавлену шпагу, а переді мною лежало троє вбитих чоловіків і гарцював мій кінь, на якому я втік од Французької революції. І далі, далі, ще далі, повертаючись до...

Я ступив іще крок.

Повертаючись до...

До мерців. Вони оточували мене зусібіч. Стояв страшенний сморід — бридкий запах гниючої плоті — і я почув виття собаки, якого забивали до смерті. Хмари чорного диму застеляли все небо, а крижаний вітер сипонув на мене дрібні краплі дощу. В горлі дерло від сухості, руки трусились, а голову пекло вогнем. Важко плентаючись, я йшов сам-один, перед очима все пливло у мареві гарячки, що палила мене. Рівчаки при дорозі були завалені відходами, котячим падлом та випорожненнями з нічних посудин. Торохтячи колесами і бренькаючи дзвоником, мимо мене прокотився віз, на який збирали померлих, оббризкавши мене брудною холоднючою водою.

Не знаю, скільки я так блукав, перш ніж мене взяла за руку якась жінка і я побачив у неї на пальці каблучку із зображенням Мертвої голови. Незнайомка привела мене до свого помешкання, де з'ясувала раптом, що в моїх кишенях — ані шеляга; сам я вже белькотів щось незв'язне. Гримаса страху спотворила її ображене обличчя, зігнавши посмішку з яскравих уст, жінка вибігла геть, а я звалився на її ліжко.

Пізніше — через який час, знову ж таки, не пригадую — прийшов кремезний Чорний Деві — господар дівчини, надавав мені ляпасів і звів мене на ноги. Я вхопився за його правий біцепс і повиснув на чоловікові. Й він напівпоніс-напівпотягнув мене до виходу.

Коли усвідомив, що кремезень збирається кинути мене в холоднечу, я, страх як цього не бажаючи, сильно стиснув його руку. Тримався за неї з усіх сил, котрі ще залишалися в мені, та лопотів щось невиразне і благальне.

Потім, крізь піт та сльози, що заливали очі, я побачив, як страшно скорчилося обличчя чоловіка, і почув дикий крик, що вихопився з-за його почорнілих зубів.

Кістка руки кремезня, саме у тому місці, де я стиснув, зламалася.

Він лівицею відштовхнув мене від себе й, скиглячи, впав навколішки. Я сів на підлогу, і мій розум на мить просвітлів.

— Я... залишаюся... тут, — заявив я йому. — Поки мені не покращає. А ти... пішов геть. Повернешся — вб'ю...

— У тебе чума! — закричав він. — Завтра прийдуть забирати твій труп!

Сказавши це, він сплюнув під ноги, тоді звівсь та, хитаючись, як п'яний, вийшов геть.

Я доповз до дверей і застопорив їх засувом. Потім, так само повзком, повернувся до ліжка — й заснув.

Якщо наступного дня хтось приїздив по мій труп, то, боюся, розчарувався. Бо годин, мабуть, за десять після пережитого, серед глупої ночі, прокинувшись у холодному поту, я зрозумів, що лихоманка відступила. Був хоч і слабкий, зате знову при добрій пам'яті.

Стало зрозуміло, що чуму я переміг. Узяв чоловічий плащ, який знайшов у шафі, прихопив трохи грошей із шухляди стола. Тоді ж, у рік чуми, я йшов до Лондона через нічну пітьму, шукаючи щось...

Не мав жодних спогадів ані про те, хто я, ні про те, що робив там.

Так от воно почалося.

Я здолав уже чималий відрізок Лабіринту; з-під ніг безперервно сипались іскри, сягаючи до висоти колін. Утративши орієнтування, не розумів, з якого боку вихід із зали, де стоять зараз Рендом, Дейдра та Мойра. Енергія струміла через мене, і здавалося,