Діана Сеттерфілд - Там, у темній річці

Відвідувач обернувся, щоб іще раз подивитися на мертву дівчину на ліжку.

Її зуби наче були завеликими для рота, а вилиці стирчали так, що хай би що там торочила місіс Івіс, та ця молодиця заледве живилася її знаменитими обідами.

— Гадаю, вона була приваблива? — із сумом запитав він.

Таке запитання здивувало місіс Івіс. За віком цей чоловік годився дівчині у батьки, та, враховуючи його чорноту і її блідість, їхні родинні стосунки були аж надто неймовірними. Щось їй підказувало, що він їй і не коханець. То якщо він і не родич, і не любчик, чому ж заплатив за неї? Втім, це її не дуже турбувало.

Вона стенула плечима.

— Красива, як кобила сива. Вона була білява. І кощава якась.

Місіс Івіс вийшла з кімнати на сходовий майданчик. Армстронг зітхнув і, кинувши останній сповнений жалощів погляд на тіло на ліжку, пішов услід за нею.

— Де дитина? — запитав він.

— Гадаю, вона її втопила, — байдуже стенула плечима місіс Івіс, не зупиняючись на сходах. — Тож вам доведеться оплатити лише один похорон, — додала безжально. — Хоч тут пощастило.

Утопила? Армстронг так і вкляк на верхній сходинці. Він повернувся і знову прочинив двері. Обдивився кімнату з усіх боків, ніби десь там — у шпарині між підлоговими дошками, за непотрібним жмутком, що правив за фіранку, або ж просто в холодному повітрі — переховується чиєсь інше життя. Стягнув простирадло — а раптом під ним виявиться маленьке тільце, живе чи мертве. Але під ним були лише кістки матері, завеликі для плоті, що їх огортала.

Надворі Вен тріпав гриву своєї нової подружки Фліт. Коли власник кобили вийшов із будинку, він мав геть інший вигляд. Посірішав. Постарів.

— Дякую, — мимоволі пробурмотів він, беручи від хлопця уздечку.

Бенові спало на думку, що він може так і не дізнатися, що стоїть за всіма цими подіями: появою цікавого незнайомця; перемогою, що здобула йому блискучу кульку; таємничим візитом до місіс Армстронг у поганому будинку місіс Івіс.

Чоловік уже встромив одну ногу в стремено, аж раптом затримався, і це означало для хлопця бодай якусь надію.

— А ти знаєш дівчинку з цього будинку?

— Еліс? Вони нечасто виходять на вулицю. Еліс завжди йде вслід за мамою і ховається за її спиною, бо така вже вона сором'язлива. Завжди ховає обличчя в маминій спідниці, коли їй здається, що хтось на неї дивиться. Та я раз чи два бачив, як вона звідти споглядає.

— Як гадаєш, скільки їй років?

— Думаю, приблизно чотири.

Армстронг кивнув і на його обличчі з'явився сумний вираз. Бен відчув, що за цими запитаннями стоїть щось складне та непідвладне його розумінню.

— Коли ти востаннє її бачив?

— Учора по обіді.

— Де це сталося?

— Біля крамниці містера Грегорі. Вона вийшла звідти разом із мамою, і вони разом пішли провулком.

— Чим торгує містер Грегорі?

— У нього аптека.

— Вона щось винесла звідти?

Бен замислився.

— Так, вона несла паперовий згорток.

— Якого він був розміру?

Бен розвів пальці й показав, тож Армстронг збагнув, що той згорток за розміром відповідав підібраному в кімнаті каламарчику, що тепер зберігався у його кишені.

— А той провулок… Куди він веде?

— Насправді нікуди.

— Має ж він кудись виводити.

— Хіба до річки.

Армстронг нічого не сказав у відповідь. Він жваво уявив бідолашну молодицю, яка пішла до аптекаря по отруту, а потім рушила провулком, що веде до ріки.

— Ти бачив, як вони поверталися?

— Ні.

— Чи, може, місіс Армстронг повернулася сама?

— Тоді я вже пішов додому проїдати статки.

Бен геть заплутався. Він відчував, що сталася якась важлива подія, але й гадки не мав, що саме. Він поглянув на Армстронга, намагаючись зрозуміти, чи є йому бодай якась користь із його слів. Що б там не відбувалося, та йому дуже кортіло до того приєднатися поруч із чоловіком, який згодовував яблука своїй красивій кобилі, носив повні кишені крем'яшків, і хоч вигляд мав трохи лячний, та все-таки його голос був сповнений доброти. Проте темношкірий володар красивої кобили зовсім не видавався щасливим, і Бен засмутився.

— Покажеш мені шлях до аптеки, Бене?

— Звісно.

Поки вони йшли, чоловік поринув у свої думки. Бен також замислився, бо щось у похмурому обличчі Армстронга підказало йому, що обоє вплутані у якусь жахливу драму.

Вони підійшли до невеличкої цегляної будівлі із забрудненими віконцями, над входом якої колись давно хтось написав «Аптека», та під впливом часу літери вицвіли. Зайшли, чоловік за прилавком одразу стрепенувся. Він був невеличкої статури й мав тоненьку борідку. Стривожено глянув на чужинця, та потім побачив біля нього Бена і заспокоївся.

— Чи можу стати в пригоді?

— Я з приводу цього.

Чоловік за прилавком кинув швидкий погляд на каламарчик.

— Хочете поповнити запаси?

— Мені не потрібно ще. Я б хотів, щоб цієї гидоти взагалі поменшало.

Аптекар кинув на відвідувача здивований погляд, та все-таки утримався від відповіді.

Армстронг відкоркував флакончик і підсунув його просто під ніс аптекареві. Всередині залишалася приблизно чверть вмісту. Досить, щоб ударити по ніздрях агресивним запахом, котрий, здавалося, проникав одразу до мозку. Не варто було навіть уточнювати, від чого саме варто триматись якомога далі. Сам запах — пересторога.

Тепер аптекареві стало відчутно зле.

— Пам'ятаєте, кому ви це продали?

— Я багато кому таке продаю. Людям це потрібно, — він кивнув на флакончик, який Армстронг поставив на прилавок, — із багатьох причин.

— Наприклад?

Аптекар стенув плечима.

— Попелюх труїти.

— Попелюх? У грудні?

Він впер в Армстронга удавано невинний погляд.

— А хто каже про грудень?

— Я кажу. Ви вчора продали це одній молодій жінці.

Кадик аптекаря забігав угору-вниз.

— Ви тій жінці друг, так? Я ж не можу запам'ятати кожну молоду жінку. Якусь конкретну. Вони приходять і йдуть. Їм бувають потрібні зовсім різні речі. Із зовсім різних причин. Гадаю, ви їй не батько…

Він зробив паузу, але Армстронг не відповів, тож аптекар поцікавився із хитрим натяком:

— То ви її покровитель?

Армстронг був найдобрішим із людей, та вмів за потреби здатися геть інакшим. Він глянув на аптекаря таким особливим поглядом, що той одразу ж спасував.

— Що ж вам потрібно?

— Інформація.

— То питайте.

— Вона була з дитиною?

— Із дівчинкою? — він наче здивувався. — Так.

— Куди вони потім пішли?

Аптекар махнув рукою в потрібному напрямку.

— До ріки?

Чоловік стенув плечима.

— Звідки мені знати, куди вони там попрямували?

Армстронг говорив ввічливо, та в його голосі відчувалася погроза.

— Беззахисна молода мати приходить до вас удвох із дитиною, купує отруту, а ви навіть не спитали її, куди