Вірджинія Вулф - Місіс Делловей, Вірджинія Вулф

мав цілковите переконання, що якби містер Воррен-Сміт був здоровий, то ніколи в житті не лякав би своєї дружини. А він усе ж таки погрожував самогубством.

— Усі ми в якийсь час переживаємо хвилини духовного занепаду, — сказав сер Вільям.

Щойно ти впав, повторив Септімус про себе, людська природа вже на тебе напосілася. Голмс і Бредшоу на тобі. Вони нишпорять пустищем. Вони втікають, дзявкаючи, в пустелю. У хід іде диба й лещата. Людська природа безжальна.

— В нього іноді стаються напади, правда? — запитав сер Вільям з олівцем напоготові над рожевою карткою.

Септімус сказав, що це його власна справа.

— Ніхто не живе лише для себе, — сказав сер Вільям, кинувши погляд на фотографію дружини в придворному вбранні.

— А перед вами чудова перспектива, — сказав сер Вільям. На столі лежав лист від містера Бруера. — Винятково чудова кар’єра.

А що, якби він таки висповідався? Якби він усе розповів, про все виговорився? Чи дали б вони йому тоді спокій, його мучителі?

— Я… я… — затинався він.

Але в чому полягав його злочин? Він не пам’ятав.

— Так, так, — заохочував його сер Вільям. (Але вже робилося пізно.)

Любов, дерева, тут нема складу злочину — а що він хотів сказати світу?

Він не пам’ятав.

— Я… я… — затинався Септімус.

— Намагайтесь якнайменше думати про себе, — сказав сер Вільям люб’язно. Ні, насправді, його не можна просто так залишати без нагляду.

Чи хочуть вони поставити йому ще якісь запитання? Сер Вільям про все подбає (пробурмотів він до Реції) і дасть їй знати сьогодні ж увечері між п’ятою і шостою.

— Довіртеся мені у всьому, — сказав він і відпустив їх.

Ніколи, ніколи в житті так не страждала Реція! Вона звернулася по допомогу, а від неї відвернулися! Він їх просто відшив! Сер Вільям Бредшоу — недобра людина.

Саме лишень утримання того автомобіля коштує кругленьку суму, сказав Септімус, коли вони виходили на вулицю.

Вона притиснулася до його ліктя. Так, від них відвернулися.

А чого вона чекала?

Своїм пацієнтам він приділяє три чверті години; і якщо в цій суворій науці, яка має, зрештою, справу з тим, у чому ми нічого не тямимо — з нервовою системою, людським мозком — лікар утрачає відчуття міри, то він як лікар перестає ним бути. Здоров’я понад усе, а здоров’я — це розміреність; ось чому, коли пацієнт приходить до вас у кабінет і каже, що він Ісус Христос (дуже поширений розлад) і йому дано одкровення, як це зазвичай буває, а тоді він ще й погрожує, як вони часто роблять, заподіяти собі смерть, ви звертаєтеся до відчуття міри, тому припишете спокій у ліжку, спокій на самоті, тишу і спокій, спокій без друзів, без книжок, без послань, шестимісячний спокій, аж поки пацієнт, що важив сім стоунів, шість фунтів, уже важить дванадцять стоунів[26].

Оту розміреність, божественну розміреність, богиню сера Вільяма, він набув під час здійснення обходів у лікарнях, а ще під час рибної ловлі, народження єдиного сина на Гарлі-стріт його дружиною леді Бредшоу, яка також захоплювалася рибною ловлею і займалася фотографією, і її роботи навіть не кожен міг відрізнити від робіт професіоналів. Поклоняючись розміреності, сер Вільям не тільки сам процвітав, але також сприяв процвітанню Англії, ізолюючи її безумців, забороняючи народження дітей, караючи за відчай, унеможливлюючи проповідування своїх ідей недієздатними, допоки вони також не починали поділяти його відчуття міри — себто його, у випадку з чоловіками, і його дружини леді Бредшоу, у випадку з жінками (вона вишивала, плела, проводила чотири вечори на тиждень удома з сином), тож не тільки колеги поважали й підлеглі боялися, але також друзі й родичі його пацієнтів висловлювали йому найсердечнішу вдячність за наполягання на тому, аби пророчі Месії і Месіянки, що передрікали кінець світу чи пришестя Боже, пили молоко в ліжку, саме так, як і приписав сер Вільям, а сер Вільям, маючи за спиною тридцятилітній досвід медичної практики, зі своєю непомильною інтуїцією вмить розпізнавав — ось тут безумство, а ось тут уже здоровий глузд; по суті, своїм відчуттям міри.

Розміреність мала сестру, менш усміхнену й більш грізну богиню, яка навіть нині промишляє серед спеки й пісків Індії, у грязюці й болотах Африки, на околицях Лондона, усюди, де клімат чи диявол спокушає людей відвертатися від істинної віри, тобто від її віри, яка навіть нині розбиває капища, скидає ідолів і на їхньому місці встановлює власне суворе зображення. Звати її Навернення, а отримує вона задоволення від волі кволих, подобається їй справляти враження, покладати обов’язки, обожнює також вона свої власні риси, відбиті на обличчі населення. Вона проповідує в Гайд-парку, стоячи на підвищенні, закутується в біле й ходить покаянно, перевдягнена в братську любов, фабриками й парламентами, пропонує допомогу, але прагне влади, розтрощує на своєму шляху інакодумців або незадоволених, дарує благодать усім тим, хто, дивлячись угору, покірно ловить у її очах власне відображення. Ця леді також (Реція Воррен-Сміт здогадалася) знайшла собі місце в серці сера Вільяма, хоча й переховується, як зазвичай вона це робить, під іншою личиною, під гідним шани іменем любові, обов’язку, самопожертви. А як уже він трудиться, як гарує, аби залучити кошти, пропагувати реформи, засновувати заклади! Але навернення, ця перебірлива богиня, любить кров більше за цеглу й найвище задоволення отримує від людської волі. Наприклад, леді Бредшоу. П’ятнадцять років тому вона не втрималася на плаву. Не було навіть до чого причепитися, не було ніяких сцен, жодних різких слів, вона йшла повільно на дно, її воля тонула в його волі. Вона приємно всміхалася, вона люб’язно підкорювалася; вечеря на Гарлі-стріт складалася з восьми чи дев’яти страв, за столом десять чи п’ятнадцять персон шляхетного фаху, тому все йшло гладко й пристойно. Тільки коли вечір приносив легку приглушеність чи, можливо, стривоженість, то якесь нервове посмикування, якась заминка, затримка й збентеження вказували на те, у що дуже не хотілося вірити — що бідолашна леді брехала. Колись давно вона вільно вудила рибу, тепер же, швидка прислужитися жадобі до влади, яка так виразно горіла в очах її чоловіка, його прагненню домінувати, вона стиснулась, стягнулась, урізалась, скоротилась, здала назад, крадькома підглядала; тож і не знати, що зробило вечір неприємним і спричинило такий тиск на маківку голови (що можна цілком пояснити фаховою розмовою або ж втомою великого лікаря, чиє життя, як казала Леді Бредшоу, «вже не йому належить, а його пацієнтам»), тож хай там як, але вечір не вдався, а гості, щойно годинник пробив десяту, вдихнули повітря на Гарлі-стріт навіть