Сергій Батурін - Шизґара

Приїхали, а сільпо зачинене й ніде ні душі. Якогось діда древнього надибали, а він і сказав: всі на зборах в клубі. Кіношники — туди: група ж не може чекати. Думають, артистів у нас люблять, зараз пояснимо ситуацію, хай відпустять продавця на пару хвилин.

Заходять вони до клубу, а один вирішив приколотися: «Гутен таґ, — каже. — Хто єсть продафець дер сільський лаффка?»

Тут ті, що в президії сиділи, пополотніли, мов крейда, голова сільради почав повітря ротом хапати, як карась на суші, комсорг бочком-бочком — за лаштунки намітився; думали — війна, справжні німці знов прийшли. А комірник підхопивсь і давай комуністів виказувати!

– І що, розібралися? Чим закінчилося? — поцікавився Шурко Шварцберг.

— Чим треба. Актору дільничний призначив штраф за дрібний бешкет, а комірника забрали й дали десять років Колими.

Таке рішення всі визнали справедливим: подумаєш, з ролі не вийшов, з німецьким акцентом сказав, це зовсім не те, що голову сільради зраджувати.

— А в моєї мами на роботі, — почала Лена, — одна жінка розповідала. В неї чоловік майор міліції, так вона від нього чула. Два студенти з КПІ винайшли машинку для друку грошей. Вирішили її продати. Знайшли якихось кавказців. Показують: в ці отвори — фарбу: зелену, жовту й червону, сюди — папір розміром у стольник заправляєш, отут натискаєш… Натиснули, машинка загула, лампочками замигтіла й видала купюру в сто карбованців — від справжньої не відрізнити… Ті перевіряти — жодного ґанджу, точнісінько така, як треба: з усіма ділами, з водяними знаками… Ну, думають, треба здати в ощадкасу: якщо там нічого не помітять, то справа чиста! Пішли, накупили облігацій, взяла касирка купюру з дорогою душею. Виходять, радіють: беремо машинку! Сторгувалися за десять тисяч. Студенти показали, куди що заливати й заправляти, попередили: за один сеанс більше десяти купюр друкувати не варто — машинка перегрівається, взяли гроші й пішли собі — шукай вітра в полі. А покупці прибігли до готелю, підключили: зараз ми! — думають. Дев'ять банкнот вийшли, як пісня: тільки приймай. А далі почалася якась заковика: машинка гуде, папір їсть, а гроші не видає. Ну, думають, ті ж попереджали, мабуть, перегрілася, десять банкнот надрукувала же … Вимкнули, почекали, поки вистигне. Взялися знову до діла — установка й папір відмовилася приймати. Знайшли якогось майстра, розібрали, а там — бункер на десять купюр і ніякої поліграфії. Студики зарядили туди справжні гроші: їх як не перевіряй, підробки не знайдеш! І за тисячу вкладених десять тисяч отримали.

— Один до десяти: оце бізнес! — захоплено промурчав Котя. — І чим закінчилося?

— Усіх знайшли, — запевнила Лена. — Студентам щось там по мінімуму дали, мало не умовно, а тим — по десять років Колими за підробку грошей.

— Схожа історія на заводі іграшок була, — почав Сашко. — Дружина майстра того цеху, де все сталося, в мого батька пальто шила…

Мабуть, це вже ставало законом жанру: історія мала бути розказана дуже добре відомій учасникам розмови людині кимось, кого вони не знають.

— Минулого року це було. Там мужики в курилці сиділи. Один і каже: бачили, мовляв, новий рубль ювілейний? Тридцять років Перемоги?

— Де жінка з мечем? — не зміг помовчати пару хвилин Котя.

— Ага. Ну, той показав, не всі ще й бачили. А там двоє братів були, гравірувальники. Прес-форми робили: пуансони, матриці… Крутили вони монету, крутили, роздивлялися-передивлялися, а тоді й кажуть: «Муйня, нічого складного, на нашому обладнанні можна таку зробити». А хтось взяв та й бовкнув: ні за що, мовляв, не зробите! Забилися на відро горілки. Брати підібрали дуже подібний за кольором сплав, десь тиждень чаклували у себе в майстерні. Тоді виносять: ось, ювілейний! Так на позір не відрізниш, казали, як справжній. Знов-таки, перевірка яка? Візьмуть в магазині чи ні. І що ж? На той карбованець запросто продали дві пачки сигарет. Хто програв — виставили горілку, випили її всією кумпанією, та й по всьому. Майже рік пройшов, уже й забувати цю історію почали… А цієї весни приїжджають на завод менти на трьох бобіках, заламують братам руки за лопатки й виносять з їхньої підсобки два повних цебра: одне — із заготовками, друге — з готовими монетами…

— Так брати тоді виграли спір та й вирішили, — здогадався Котя, — що не слід таким талантам пропадати… А хтось, видно, після того випадку заклав, що вони вміють гроші підробляти, вони вже були на гачку, за ним вже слідкували…

– І дали знов десять років Колими, — встряла Галушка, котрій вже почали набридати ці балачки.

— Та якої там Колими, що ти мелеш? — здивувався Котя. — Тобі ж сказали: заарештували навесні, ще, мабуть, суду не було, слідство йде!

— Та набридло ваші брехні слухати! — стала заводитися білявка. — Ви ще розкажіть, як два практиканти в журналі «Мурзилка» вночі в типографії набір поміняли, а вранці прийшли робітники, нічого не помітили й надрукували весь наклад з хуліганськими загадками про самовар: «У какого молодца звонко капаєт с конца?» та про гойдалку: «Туда-сюда-обратно, тебе и мне пріятно»… І що брат тещі вашого дідуся сам того журнала бачив! А практикантів упіймали й дали десять років Колими. Не п'ять, не п'ятнадцять — рівно десять!!! Бо десять — не багато й не мало, саме в акурат!

Від приязної й зазвичай лагідної Галушки товариство такого ґвалту не чекало й принишкло. Вона ж трохи помовчала й додала:

— Ви б оце до ночі тут ляси точили… А час іде. Ми збиралися на пляж чи ні? Приїдемо — там собі брешіть на бережку до втрати пульсу, хто проти?

— Ніхто не проти, поїхали, — примирливо замуркав Котя, — на Золотий. Тут же ж поряд: троліком-«десяткою» до Патона, а там — «лаптем» на острів.

Пропозиція дійсно була спокусливою: Золотий пляж був поряд, печерські відчували себе там практично вдома. Перевіз два чи три рази на годину здійснював з парку Примакова чималенький відкритий катер, на котрому з палубних надбудов була одна-єдина капітанська рубка, дійсно схожий на велетенський личак чи гігантську калошу, якою його теж йменувала невтаємничена частина пасажирів. Для більшості він був тільки «лапоть».

Проїзд коштував п'ятак в один бік, і бувала в бувальцях команда, щоб не зв'язуватися з мідяками, всіх везла туди за 10 копійок, а назад — безкоштовно. Дехто хитрий приїздив на рибну ловлю рано-вранці на Гідропарк на метро і берегом-берегом, за течією — доходив аж до Золотого. Зрозуміло, що до парку ці ловкачі їхали безкоштовно.

Користуватися