Роман Купчинський - Курилася доріженька, Роман Купчинський

Тепер вернув його кінь…

Вже з півгодини тривала ловля коня. На Валах збиралось щораз то більше людей. Відважніші пробували ловити, менш відважні запирали тільки вхід. Але нікому не щастилось. З’явилися вже і якісь вояки, заходили коня, приговорювали до нього — не помагало. Кінь спинявся на хвилину і знову зривався до бігу.

Нараз із бічної вулички вибігла якась жінка і пустилася в сторону коня. Всі остовпіли. Невже ж ця пані хоче ловити отого звіра?! Хтось кинув слово остороги, хтось кинувся здержувати.

Кінь стояв саме біля паркового ставка і немов задеревів. Жінка підбігла на яких двадцять кроків і станула. Витягнулася вперед і пильно придивлялася коневі.

— Ральф! Боже!! — крикнула розпучливим голосом і аж заточилася від жалю. Закрила лице руками і занеслася голосним риданням.

— Забили!.. Боже!.. Забили!.. — виривалося їй з грудей.

Кінь підніс голову і немов приходив до пам’яти. Здавалося, що ціла його стать змаліла. Очі вернули на своє місце, грива осіла на карку. Витягаючи голову в сторону жінки, він осторожним кроком зблизився до неї.

— Ральф!..

Кінь ще раз підніс голову, а далі підійшов зовсім близько і положив голову на плече ридаючої.

— Майора Клявса жінка! — сказав знову той сам гилос, що перше сповістив, чий кінь.

А жінка піднесла заплакане лице і дивилася в зеленкуваті добрі очі вірного звіряти. Її біла рука з любов’ю гладила гарну кінську головку, що спокійно лежала на її рамені.

— Ральф! Скажи, де пан? — питалася коня.

Але кінь не відповідав. Водив тільки кривавими храпами і потрясав розірваними поводами…

Сказав би, якби вмів… Що пан його на чолі свойого куреня загнався в московську засідку, що з корчів біля Олієва вискочили козаки, що підняли пана на списах, а він сам вирвався з цього пекла і вернувся під браму казарми у Золочів.

Не сказав цього кінь, але за нього промовили розірвані вудила, плати білої піни на грудях і плями крови на сідлі…

До коня підійшов якийсь вояк, взяв за поводи і повів за жінкою. Вона йшла передом, пригорблена і постаріла, втираючи рясні сльози. За нею ступав кінь її мужа з кривавими плямами на сідлі…

Зварич довго стояв і дивився їм услід. Пригадував собі блискучі очі коня, в яких відбився весь жах великої події — війни. Перший раз почув правдивий подих її і разом з острахом влилась у його груди хвиля дивної, незнаної радости…

Жінка, а за нею і кінь, давно вже сховалися за закрутом вулиці, але народ ще довго стояв і говорив про випадок.

Вкінці почав розходитися, несучи зі собою новий матеріал до паніки і нестверджену, але майже певну вістку: майор Клявс згинув!..

Очевидно, що з того знайшлися зараз і висновки:

— Значить, і курінь розбитий.

— Гармати ліпше чути. В такому разі, наші мусили податися назад.

За годину вже цілий Золочів говорив, що під Олієвом москалі розбили австрійців, знищили один курінь, забили майора Клявса і марширують на захід.

Як не старалися військові чинники заперечувати це, та в дусі дивувалися самі, звідки цивільне населення має такі докладні і правдиві вістки…

***

Під вечір нові поголоски і нові події дали привід, до паніки. Від сходу в’їхав до Золочева дивний, невиданий ще досі «обоз». Попереду в повозі їхав якийсь пан з жінкою та дітьми, а за ним кільканадцять возів, навантажених усяким добром: мішками збіжжя, подушками, перинами, кріслами, посудою, а навіть грамофоном.

Все то вкотилося в Золочів, і багато людей бачило цілу ту каравану, але до середини міста доїхала тільки вістка про неї. Сама каравана зникла десь, мов під землю сховалася, і найліпші розвідники не могли винюхати, де саме вона поділася.

Зварич стрінув знайомого народного учителя Соляника, який саме вертав з розвідки.

— Що ж, пане професор, знайшли ви каравану?

— Подумайте: де вона могла подітися?!

— А хто ж це був?

— Хто був, то знаю, але мене більше цікавить, де подівся. Всі бачили, як їхав, дехто навіть розмовляв, але ніхто не знає, що далі сталося.

— Адже не могла втопитися на дорозі,— докинув Зварич.

— Ясна справа, що ні.

— Скажіть же: хто то був?

— Якийсь дідич звідтам… — і Соляник показав головою в сторону таємничого сходу.

— Що, з Росії? — здивувався Зварич.

— Пане Зварич, чи ви з місяця впали! Москалі вже за Олієвом, а ви дідича з Росії шукаєте.

Зварич побачив, що стрілив дурницю, і старався направити немиле враження.

— Ну… я думав, може, який скомпрометований… втікає перед москалями…

Соляник насмішкувато глянув на нього.

— Що вам таке якесь по голові колотиться? Дідич з Росії міг би втікати до Галичини через свій фронт?! Та це таки наш, австрійський поляк. Втікає, бо москалі вже під його село підступили.

Зварич щиро зареготався.

— Чого ви смієтесь? — спитав здивовано Соляник.

— З себе самого. Мені смішно, що я міг так по-дурному думати. Але тепер чоловік направду дістає якусь мотилицю. Кожна вістка для нього правдива: раз — що наші за границею, другий раз — що москалі під Олієвом; раз — що наші б’ють, то знову — що втікають. Я нині, наприклад, чув три різні чутки, а кожна «з достовірного жерела» і кожна противорічна.

Соляник засміявся і собі.

— Думаєте, що зі мною інакше. Я знову цілий день бігаю і шукаю саме тих жерел. Але оце останнє — то знаю про нього з фактично достовірного жерела.

— В такому разі, скажіть, де міг той дідич подітися.

— Може, скрутив куди на бічну дорогу, а може, заїхав куди.

— А може, військо його задержало і сховало? — впало на думку Зваричеві.

Соляник задумався.

— Знаєте… То може бути. Не хотіли, здається, щоб ширилася паніка. Але, — додав по хвилі,— вона і так уже шириться. А про те, що сказав отой дідич, певно, вже пів Золочева знає.

— А що ж він, властиво, сказав?

— Як то ви не чули? Я ж вам, здається, вже казав: москалі підступили під його село, і він мусив утікати.

— Більше нічого?!.

— Треба вам більше?.. Мені це вистарчає… Решту можна вже собі доспівати: попросту наші…

Вулицею надійшло трохи австрійських старшин, і Соляник урвав речення, яке, здається, не було зложене на хвалу австрійської армії.

Коли старшини перейшли, він шепнув до Зварича:

— Бачили ви їх міни? Щось тут недобрим пахне. Я вам кажу, що то готово дуже зле скінчитися. Одної хвилі заберуться, а нас кинуть на поталу.

Зварича це неприємно вразило.

— Можливо, що москалі вдерлися в Галичину, але я не вірю, щоб Австрія