Василиса Миколаївна Трохимович - Любов на лінії вогню, Василиса Миколаївна Трохимович

Дмитро щиро сподівався, що перемога вже близька, але після перших убивств – Сергія Нігояна та Діминого земляка Михайла Жизневського – почав потроху збирати речі, щоб повернутися додому. Адже за політичні погляди, пов’язані, зокрема, з підтримкою Майдану, його знову звільнили.

Після анексії Криму він обдзвонював українські військкомати, щоб вступити до ЗСУ, але скрізь отримував відмову, адже був громадянином Білорусі. І лише прочитавши оголошення про відкритий набір до батальйону «Донбас», зібрав речі і вирушив в Україну.

Після проходження підготовки разом з іншими добровольцями він вирушив спершу до Ізюма, а потім брав участь у визволенні Попасного та Лисичанська. І майже з того часу й почалася його боротьба за отримання українського громадянства, яка триває й досі.

…Останнім місцем дислокації батальйону перед Іловайськом було Курахове – невелике містечко в Мар’їнському районі. Там Дмитро і познайомився зі своєю майбутньою дружиною Вітою.

Саме в той час він запропонував своїм командирам впровадити патрулювання прифронтового міста бійцями батальйону спільно з представниками місцевої міліції. Йому дали зелене світло.

Так одного разу під час патрулювання він побачив її. Місцеві сказали, що вона – вчителька музики в одній з місцевих шкіл. Діма запам’ятав дівчину, але знайомитися не став. Вагався. Розумів, що такі стосунки – це відповідальність. За свої слова, дії, обіцянки, почуття. А що може дати військовий? Лише кочове життя та невпевненість у майбутньому.

У Кураховому бійців розділили на дві бази. Перша знаходилася в будівлі місцевого профілакторію, друга – у середній школі. По дорозі зі школи він знову побачив ту саму вчительку. Знайомства під час війни не входили в його плани і, тим паче, він не планував ані стосунків з жінками, ані тим більше одруження. Адже коли їхав з Білорусі, був певен, що з цієї війни живим він не повернеться.

Однак білявка не йшла з його думок. Тож, побачивши її знову, Дмитро набрався сміливості й познайомився з нею.

Так потроху, з кожним днем спілкування, їхня симпатія переростала у закоханість.

Батальйон розвозив гуманітарну допомогу місцевим мешканцям, і Діма складав продукти та поспішав до неї, аби бодай чимось допомогти.

А потім «Донбас» вирушив до Іловайська, куди йому не судилося потрапити. І він поїхав додому в Білорусь, залишивши у Віти всі особисті речі, що могли видавати його як учасника бойових дій на Донбасі. Адже незважаючи на всю дружність відносин між країнами-сусідками Україною та Білоруссю, подібні речі тягли на кримінальну справу і закінчилися б в’язницею.

Щодня вони спілкувалися по Skype і вірили, що скоро знову будуть разом. Він сумував за нею і за Україною. Під Новий рік Діма освідчився Віті, і вона погодилася стати його дружиною.

Нарешті Дмитру вдалося продати свою квартиру, тож у рідній країні його вже майже нічого не тримало. «Майже» – оскільки тримало на гачку КДБ. Тож швидко поїхати йому не вдалося.

Співробітники КДБ кілька разів «знімали» його з потяга, регулярно викликали на допити. Та довести його участь у війні на сході України виявилося неможливим.

Попри відсутність доказів, йому все одно заборонили виїзд за територію Білорусі. Тож Віта вирішила сама їхати до коханого. Там, у РАЦСі міста Барановичі вони й одружилися. Відтоді перешкоджати Дмитру у виїзді стало складніше з правової точки зору.

Невдовзі після весілля Віта повернулася до Курахового, а Дмитро продовжував «змагатися» з кадебістами. Писав десятки запитів і скарг до державних установ та правозахисних організацій. І нарешті домігся зняття заборони на виїзд. Воював за право бути поруч з любимою жінкою.

Віта дочекалася коханого. Вже майже рік вони живуть у щасливому шлюбі, піклуючись про другу половинку та підтримуючи один одного. Своїм прикладом вони довели, що перепони на шляху – ніщо порівняно зі справжнім бажанням досягти мети і бути разом. В Україні. І він жодного разу не пошкодував, що виїхав з рідної країни, де, до речі, на нього вже заведено кримінальну справу. Тож шлях на батьківщину, доки там не відбудуться демократичні зміни, для Дмитра закритий.

І хоча в особистому житті в них абсолютна гармонія, все ж не уникнути певних складнощів в інших сферах життя. Адже через відсутність у Дмитра українського громадянства він не може влаштуватися на роботу. Тож прийняв рішення – повернутися на передову, поступивши на службу за контрактом до лав української армії.

Ось так люди, які пристали на захист нашої Батьківщини, на довгі роки втрачають свою. Це стосується не лише Дмитра. Десятки грузинів, білорусів, росіян, поляків воюють на боці України пліч-о-пліч з українцями. Багато з них віддали своє життя та здоров’я, поклали власні родини на вівтар війни за українську незалежність. Та мало хто з них дістав офіційне визнання української сторони.

Наша держава досі не поспішає визнавати іноземних добровольців учасниками бойових дій чи принаймні надати їм українське громадянство, щоб вони могли уникнути політичних репресій чи кримінальної відповідальності. Люди, котрі відповідають за прийняття подібних рішень, мають усвідомити, що українцем є кожен, хто в буремні часи війни став під наші прапори, взявши до рук зброю, та боровся зі справжніми ворогами української держави.

Фотографії

Любов на лінії вогню. Васіліса Трофимович, Піски’2014