Іван Якович Франко - Для домашнього огнища. Детективна повість, Іван Якович Франко

як уложиться. На се ще можна задивлятися з різних становищ. Коли б тілько виграти на часі! Коли б тілько зі Львова, з сього товариства, з сього окружения, а там якось-то воно буде!»

Минула шоста година, Антось не приходив. Певно, хтось із вищих офіцерів запросив його на гербату і на розмову і він не міг ані відмовитися, ані швидко викараскатися. Випила з дітьми каву і позволила їм бавитися. Та діти випросилися до кухні, де Гриць, з котрим Михась був уже дуже заприязнився, зладив для нього маленький столярський верстат, тобто наразі вчив його обходитися з долотом і свердликом. Цеся також не хотіла лишитися позаду за братиком і, хоча Мариня силкувалася вмовити в неї, що панночці не ялося займатися такою роботою, все-таки взялася також до діла, і за годину обоє в дощечці, яку їм дав Гриць яко матеріал, понаверчували стільки дірок, що виглядала, мов решето. А поки діти працювали, Гриць, сидячи на лавці і курячи люльку, розповідав не так їм, як радше Марині, про дивні пригоди свої і пана капітана в Боснії, про гірських розбійників і повстанців, про турків і туркень, про мечеті і старосвітські будівлі, про тамошніх мужиків, про гори і плоди тамошнього краю. Як мужика се, власне, його найбільше зацікавлювало, і з його широкого добродушного лиця, прикрашеного невеличким чорним вусом, можна було вичитати щире внутрішнє вдоволення, коли бачив, що й Мариню зацікавлюють ті речі, що вона з добрим розумінням і вподобанням розпитує його, як там живуть, і працюють, і поводяться тамошні люди.

Анеля тим часом нудилася в покої. Що се значить, що Антось не вертає? Недобрий! Отсе тільки другий вечір проводить у Львові і вже починає занедбувати її. Ламала собі голову, де він тепер міг бути, з ким розмовляє і про що? Впадала на різні здогади і сама опрокидала їх. Тільки від одної комбінації відскакувала її фантазія, щоби він міг тепер бути в касині. Не знати чому, але їй твердо вірилось, що сьогодні Антось там не піде. Взяла в руки якусь роботу і сиділа, ні про що не думаючи, тільки ловлячи слухом кож-дий гук, кождий стук, кождий шелест, що долітав із сіней, завсігди думаючи, що се він іде, і завсігди розчаровуючись. Завидувала своїм дітям веселої забави в кухні і кілька разів поривалася йти до них, та все щось зупиняло її. Ану ж Антось прийде! Малювала собі в уяві його постать у дверях, його рухи, його голос, як її вітає, цілує, перепрошує, як своїм звичайним способом відпинає ґудзики плаща, покидає се заняття і цілує її в руку, потім обтріпує шапку зі снігу, потім знімає плащ, поправляє лампу на столі, потім бігає по покою, оповідаючи щось і живо жестикулюючи, потім знов стає перед нею і тільки тепер пригадує собі, що треба відперезати шаблю. Добрий, любий, простодушний, золотий чоловік! Літа, пробуті в Боснії, труди і невигоди майже зовсім не змінили його. Навіть покращав, дозрів, лице загоріло трохи, та, зрештою, лишився такий, як був.

Анеля марила наяві, недвижно сидячи при столі з прижмуреними очима, і солодко всміхалася до своїх мрій. Ті мрії перервало легеньке стукання до дверей. Анеля схопилася, сполошена, з крісла і озирнулася довкола, неначе шукала помочі або криївки. Та небезпеки не було ніякої, а натомісць знов далося чути легеньке, несміле стукання до дверей.

— Прошу ввійти! — промовила піднесеним голосом Анеля.

Несміливо ввійшла старша вже жінка, обвита хусткою. Анеля в першій хвилі не пізнала її.

— Слава Ісусу Христу! — мовила жінка, кланяю-чися.

— А, Шимонова! — скрикнула Анеля. Шимо-нова — се була служниця Юлії, вдова по якімсь шевськім челяднику з Делятина чи Надвірної. — А вам що сталося, що ви загостили до мене?

— Пані мене післали. Ось тут лист для пані капітанової, — мовила Шимонова, кладучи на столі перед Ане-лею маленький візитовий білет, заклеєний у коверті.

— Юлія пише до мене? — здивована, запитала Анеля. — А се що таке? Чи хора, що не може прийти?

— Ні, прошу пані, не хорі. Певно, там у листі витол-ковує. Нехай пані будуть ласкаві прочитати. Моя пані казали мені зачекати на відповідь.

Анеля ножичками розкроїла конверту і виняла білет, записаний дрібненьким красивим почерком Юлії. В білеті було написано ось що:

«Дорога Анельцю! В сій хвилі довідуюся про діло, безмірно важне для нас. Не можеш собі виоб-разити, що сталося. Конче треба нам обом зійтися і порадитися, що маємо діяти. Я була би вже прибігла до тебе, бо сама мало голови не страчу, та по тій дурацькій сцені при обіді боюся здибатися з твоїм чоловіком. Шаную його дуже, та боюся його ще дужче. Напиши мені — або радше ні, не пиши нічого, а отсей білетик кинь до печі. Тілько скажи Шимоновій, чи і коли можу прийти. Хоч би тілько на хвилиночку. Твоя Юлія».

Зачудування у Анелі дійшло до найвищого ступеня.

— А се що за відомість, про яку згадує Юлія? — скрикнула мимоволі.

— Не знаю, прошу пані, — відповіла Шимонова.

— Хто там був у неї? Хто міг сказати їй щось таке важне?

— Не знаю, прошу пані. Різні панове бувають.

— Ідіть, Шимонова, додому і скажіть своїй пані, нехай зараз сюди приходить, — мовила Анеля і, давши Шимоновій двадцятицентівку, вивела її за двері.

Тепер трясла нею пропасниця цікавості. Просила бога, щоби Антось забавився поза домом ще з годину, щоби не застав тут Юлії. Глянула на годинник — було сьома година. Сіла і силкувалася думкою супроводити Шимонову в її мандрівці додому. Ось вона шлапає по болоті вулицею Чарнецького, на Бернардинську площу, переходить коло прилавків, на яких бойки продають овочі, скручує на Галицьку, а з сеї на ринок, переходить коло ратуші, півперек ринку на Домініканську, а відси на Вірменську. І як таки ся стара жінка інколи не може йти просто вулицею Чарнецького на Губернаторські вали, а відси на Домініканську вулицю! Найменша подоба лісу вночі наповнює її непоборимим перестрахом, і вона волить робити величезне коліно, накладати вдвоє більше дороги, ніж пройти попід деревами плантації. Анеля проклинає сю дивну боязливість Шимонової, що повстала у неї ще в дитинячім віці. Мавши ще ледве десять літ, ішла з матір’ю вночі через лісок; обох їх напали якісь драбуги, страшним способом замордували її матір, а вона, не пам’ятаючи з переляку, що з нею діється, скочила в гущавину і зарилася в купу хворосту,