Йон Колфер - Артеміс Фаул. Код вічності, Йон Колфер

Нуру,— сказав рот.

— Ну, Нуру. Унатока вапі? Звідки ти?

Слова злетіли з язика, не встиг Мокасин і поду­мати.

— Я не знаю, звідки я, але я хочу піти з вами. До вашого села. Саме там я маю бути.

Кенійські воїни витріщилися на невисокого не­знайомця. Колір шкіри у нього був неправильний, але, здається, з головою все було гаразд.

Той, що був вищий на зріст, дістав із футляра на паску з леопардової шкіри мобільного. Набрав но­мер сільського старости.

— Джамбо, ватажку. Це Боббі. Духи землі лиши­ли нам іще одного.

Боббі засміявся і поглянув на Мокасина.

— Так, маленький, але, схоже, сильний. І посміш­ка в нього більша за очищений банан.

Мокасин посміхнувся іще ширше. На всяк випа­док. Чомусь усе, чого він зараз бажав, було піти до села і вести там осмислене життя.

— Гаразд, ватажку. Ми його приведемо. Він може жити у старій місіонерській хижі.

І Боббі сховав телефон у футляр.

— Добре, брате Нуру. Ти ідеш з нами. Ходімо, і намагайся не відставати.

Воїни побігли. Мокасин, якого тепер звали Нуру, кинувся за ними, тільки сандалі закивали. Потрібно і собі знайти пару кросівок.

За сто п’ятдесят метрів над ними посміхнулася ка­пітан Шорт, яка була свідком усього, що сталося.

— Переміщення завершено,— сказала вона в мі­крофон шолома.— Суб’єкт успішно пройшов адап­тацію. Жодних залишків первісної особистості. Але його моніторитимуть із інтервалом в один місяць, на всяк випадок.

На іншому кінці лінії був Фоулі.

— Чудово, капітане. Негайно повертайтеся до порту Е77. Якщо поквапитесь, можете встигнути на вечірній транспортер. Через дві години поверне­тесь до Ірландії.

Холлі не потрібно було повторювати двічі. Не так уже й часто дозволяють літати на повній швидкості. Вона активувала радар і ввімкнула секундомір.

— Подивимось,— сказала вона,— чи зможу я по­бити рекорд.

Рекорд, який вісімдесят років тому встановив Джуліус Рут.

ГЛАВА 8: НА ГАЧКУ

Уривок із щоденника Артеміса Фаула. Диск 2. Розшифровка.

СЬОГОДНІ батькові приміряли протез. Цілу процедуру він жартував, немов із нього знімали мірки на костюм на Графтон Стріт. Маю зізнатися, що добрий гумор заразливий, і я просто сидів у кутку па­лати і насолоджувався тим, що відбувалося.

Так було не завжди. У минулому, щоб побачити батька, потрібні були вагомі причини. Звісно, його не завжди можна було застати, а якщо він і був у своєму кабінеті, часу в нього було обмаль. Просто так потра­пити до нього не можна було. Але тепер я відчував, що він радий мене бачити. І це відчуття дуже приємне.

Батькові завжди подобалося ділитися мудрістю, але зараз вона була більш філософською, ніж фінансо­вою. Раніше він привернув би мою увагу до останніх цін на біржі в «Файненшл Таймс».

— Дивись, Артемісе,— сказав би він. — Усе падає, лише золото лишається стабільним. Це тому, що його не вистачає. І ніколи не вистачатиме. Купуй, хлопче, золото, і зберігай його в надійному місці.

Мені подобалося слухати такі перлини мудрості, але зараз їх було важко зрозуміти.

На третій день, відколи мій батько прийшов до тями, я заснув на лікарняному ліжку, коли батько робив зарядку. Прокинувся від того, що відчув на собі його задумливий погляд.

— Сказати тобі щось, Арті? — спитав він.

Я кивнув, не дуже впевнений, чого очікувати.

— Поки я був у полоні, думав про своє життя, як я його змарнував, збираючи багатства, чого б вони не коштували моїй родині і людям навколо мене. За життя випадає не так уже й багато шансів зроби­ти щось важливе. Вчинити правильно. Бути героєм, якщо хочеш. Я хочу взяти участь у цій боротьбі.

Чути такі слова від батька було дуже незвично. Чи то його власні думки, чи ельфійська магія? Чи ком­бінація і того й іншого?

— Раніше я ніколи не втручався. Завжди вважав, що світ не можна змінити.

У його погляді спалахнула нова пристрасть.

— Але тепер усе змінилося. У мене інші пріорите­ти. Я хочу щось змінити, стати героєм, яким і має бути кожен батько.

Він сів на ліжко поруч зі мною.

— Ну що, Арті? Вирушиш у подорож разом зі мною? Коли настане мить, ти скористаєшся шан­сом стати героєм?

Я не відповів. Не знав, що сказати. І досі не знаю.

Маєток Фаулів

Артеміс на дві години замкнувся у своєму кабінеті та сидів у медитативній позі, схрестивши ноги, як його навчив Батлер. Час від часу він щось казав уголос, і це записувалося на диктофон, який активувався го­лосом. Батлер і Джульєтта добре знали, що цей про­цес не можна переривати. Це рішучий момент, від якого залежить успіх усієї операції. У Артеміса був справжній хист уявляти гіпотетичну ситуацію і про­раховувати можливі наслідки. Його стан дуже нага­дував дрімоту, і від найменшого втручання ідеї вмить розлетілися б.

Нарешті хлопець вийшов, утомлений, але задово­лений. Із собою він виніс три компакт-диски.

— Хочу, щоб ви передивилися ось ці файли,— сказав він.— Тут подробиці вашого нового завдання. Коли все запам’ятаєте, знищіть диски.

Холлі взяла диски.

— СD. Як старомодно. У нас такі можна побачити в музеях.

— У кабінеті є кілька комп’ютерів,— продовжив Артеміс.— Користуйся яким хочеш.

Батлер лишився з пустими руками.

— А для мене нічого, Артемісе? — спитав він.

Хлопець почекав, доки всі не розійшлися.

— Я сам дам тобі інструкції,— почав він.— Не хочу ризикувати. Фоулі може відстежити їх через комп’ютер.

Батлер зітхнув і опустився в шкіряне крісло біля комину.

— Я з вами не їду, чи не так?

Артеміс сів на ручку крісла.

— Ні, друже. Але я маю для тебе дуже важливе завдання.

— Послухайте, Артемісе,— сказав Батлер.— Я про­пустив кризу середнього віку. Тож не потрібно нічого вигадувати аби тримати мене зайнятим.

— Ні, Батлере. Це дуже важливо. Стосується сти­рання пам’яті. Якщо мій план спрацює, нам доведеть­ся пройти через цю процедуру. Не можу уявити, як її можна уникнути, тож маю переконатися, що не вся інформація потрапить до Фоулі. Щось має відновити наші спогади про Народ. Якось Фоулі сказав мені, що сильний стимул може знову повернути пам’ять.

Батлер змінив позу і поморщився. В грудях досі відчувалася важкість. Не дивно. Він же і двох днів іще не прожив.

— Є якась ідея?

— Маємо лишити кілька фальшивих слідів. Фоулі очікує на щось подібне.

— Звісно. Схований на сервері файл. Можна від­правити собі електронного листа, але не відкривати. А коли ми його