Валерій Олександрович Шевчук - Тіні зникомі. Сімейна хроніка, Валерій Олександрович Шевчук

Але в мене вже не було часу на розбалаки. Скочив на стільця й намацав пальцями вгорі щілини: Варвара казала правду – портрет входив у нерушну раму як у паз.

– Але як його підважити? – спитав.

– Тут унизу знімається штаба, – мовила сестра.

Поставила тацю на разгорнуті на столі папери, від чого все в мені аж закипіло, й легко зняла долішню штабу рами.

– Гукнути Степана? – спитала.

– А Петро гукав для цього Степана? – спитав я.

– Ну так, бо самому не вийняти.

Передусім прибрав з-під таці папери, а тоді рішуче розпорядився:

– Упораємося вдвох. Не хочу, щоб слуги знали, як виймається портрет.

– Але вони про це давно знають, – задеренчав той-таки невиносно спокійний голос: цього разу здалося, що кпить із мене вона. Бо й справді казна що виходить! Усі в домі секрета тайника знають, за винятком однієї особи, і ця особа ніхто інший як я. Але вперто не бажав кликати Степана, тож ми з Варварою не без труду, керовані її покриками й порадами, портрета з рами таки витягли. Куряви за ним знову-таки було багато, але я не захотів, щоб заходила служниця й витирала – сама ж Варвара чинити того гонорово не побажала. Зрештою, про куряву ми швидко забули. Портрет був із грубого полотна, набитого на підрамника, зі зворотнього боку закладений тонкими дощечками. Я відважив тремтячими руками одну із дощечок і вийняв із порожнини невеликого пакунка, загорнутого у грубий папір, десь такий, який буває в стародавніх книжках.

– Оце те, що шукав? – пошепки спитала Варвара, вперше її очі засвітилися видимим інтересом.

Я хитнув – це було й справді те, що шукав.

– Але чому мені про це Петро нічого не сказав?

– Бо жінкам таємниць довіряти не можна, – повторив я.

– Мені можна, – переконливо мовила Варвара. – Я вмерла б, а таки нікому б не сказала!

І її обличчя стало таке кам’яне, що повірив їй.

– А що тут таке?

– Папери, Варваро, про які знаю не більше тебе. Але їх чомусь пильно ховали. І дід наш, і батько, й Петро.

– А Іван про них знає? – тоном змовниці спитала сестра.

– Гадаю, що так, – мовив я, розгортаючи пакунка, де й справді були папери. Але не зшиті в книгу, як інші, а розрізнені. В мене від хвилювання аж у голові запаморочилося.

– А може б, Тодосю, ти їх не чіпав би? – несподівано тонким і тривожним, навіть зламаним голосом сказала Варвара. – Може, вони нечисті, коли так ховалися? Може б, ми їх, Тодосю, ліпше спалили, щоб не напитати біди? Цур їм і пек! Коли б було щось добре, чого їх ховати?

Я не міг не відзначити, що при своєму примітивному мисленні сестра мала певну рацію й не менш тверду логіку, говорячи так. Адже сказав ще Соломон: "Тайни іншого не відкривай". Однак тоді мені було не до тверезих розважок. Зрештою, таємниці світу цього відкриває сам Господь. В таємницях не раз буває сховане, як сказав апостол Павло в посланні до колосян, "багатство слави". Здається, багатство слави тут і переховувалося. Але як міг пояснити це запаленій страхом і цікавістю жінці.

– Не мели дурниць, Варваро! – твердо мовив. – Що тут сховано, роздивимося. Коли б було щось не варте збереження, дід наш і батько давно б ці папери спалили. Коли ж вони їх не спалили, гріх би великий був не важити волю їхню й палити саме нам. Отож заспокойся і коли хочеш, щоб не сталося якогось нещастя, замкни губу на замку.

І я раптом побачив диво: очі Варварині закліпали і в них постали сльози.

– Чи ж ти мене, Тодосю, маєш за дурну? – скрушно спитала…

Признаюся, що читати ці папери було неймовірно важко, адже їхній спосіб написання давно вийшов із вжитку. Допомогло те, що Петро Михайлович, маючи, очевидно, ті ж труднощі, склав абетку писаних літер, якою я й скористався. Деякі документи були польською, а деякі французькою мовою, останню я знав достатньо, а першу, тобто польську, більш-менш – може, щось я і не зрозумів доладу, але те, що дійшло, неймовірно мене вразило.

Виявляється, родова пам’ять про нашого прадіда, отого загадкового Григорія Васильовича була притемнена тільки для непосвячених, тобто позверх; ці ж, сховані, папери говорили про нього значно більше. Справді, віднайщов тут копію листування Мазепи з Іваном III Собеським, польським королем, ще з 90-х років XVII століття, в якому про російську протекцію говорилося як про гніт над Малоросією. Але Мазепа не просив і польської протекції, він переконував короля не знищувати правобережне козацтво, а навпаки, дбати про його відродження, щоб воно дійшло до попередньої сили, виказуючи, що це було б корисно Річі Посполитій. Усе це листування велося через полковника Василя Темницького та його сина Григорія, нашого прадіда, отже з історією нашого роду тісно пов’язане: очевидячки, полковник та його син сповідували ті ж таки думки, що й Мазепа. В одному із листів говорилося також, що немало козаків і досі бажали б з’єднання між собою та Польщею на основі Гадяцького пакту, тобто з установленням Великого князівства Руського; тут-таки покладено списка польською мовою самого Гадяцького трактата, укладеного ще гетьманом Іваном Виговським із Річчю Посполитою. Другим моїм великим відкриттям стало те, що прадід Григорій Васильович не був убитий ані у війні із К. Булавіним, ані в часи акції Івана Мазепи, а разом із ним відійшов у Бендери, а потім став конфідентом гетьмана Пилипа Орлика; більше того, повернення під російське берло Данила Апостола було вчинено з волі Івана Мазепи, отже Данило Апостол рятував не тільки себе, родину та маєтки, а й родину прадіда нашого Григорія Васильовича: окрім того, Данило Апостол мав на собі перевірити, чи маніфест Петра Першого про помилування козацької старшини, яка від Мазепи відійде, був облудний чи тим можна було скористатися.

Усе це сповіщення разючі, і вони мене непомірне схвилювали; я знову потопав у хвилях диму, а часом вимушений був вийти з дому, веліти осідлати коня, скакував на нього й годинами гасав польовими дорогами, часом заглиблюючись і в ліси. Але найбільше відкриття чекало мене далі: виявляється, що прадід Григорій Васильович, бувши і за Мазепи досвідченим конфідентом, на рідну землю повертався – сюди він привіз конституцію Пилипа Орлика від 1710 року[25], його ж "Вивід прав України" і "Маніфест до європейських правителів"[26], останній писаний французькою мовою з різкими судженнями про зажерливість Російської імперії. На одному із документів латиною зроблено приписку: "Привіз Григорій та Григор"[27], почерк нагадував дідовий: Григорій – це міг