Олена Олексіївна Литовченко - Книга Застою. 1965–1976, Олена Олексіївна Литовченко

кілька разів паплюжили пам’ятник товариша Давидова: то ніс йому відіб’ють, то олійною фарбою обіллють.

А ще мама Гатя розповіла, як в той клятий понеділок, 13 березня 1961 року, їздила на Куренівку шукати свого тата – дідуся Сьому. Бо він працював майстром на 4-й взуттєвій фабриці, розташованій поруч із затопленим районом. Того ранку він не повернувся додому після нічної зміни. Мама Гатя і бабулечка Соня вирішили, що він загинув, отож мама й кинулася розшукувати батька. А там що коїлося, що коїлося!.. Весь район оточений військами, трамваї не ходять, нікого нікуди не пускають, усі плачуть!.. Просто пекло. А потім виявилося, що дідусь Сьома затримався на фабриці й завдяки цьому вижив, бо його товариші, які пішли з роботи вчасно, загинули, захлинувшись у багнюці.

От що розповіла хлопчикові мама по дорозі до трамвая. Як раптом…

– А тепер забудь, синку, про все, що я тобі розповіла.

– Що ти кажеш, матусю?..

Спартак не вірив власним вухам, але мама повторила категоричним тоном:

– Забудь про все, що почув, і більш ніколи не згадуй, кому сказано! Ти ж знаєш, хто твій дідусь Федір Леонтійович? Чи ти хочеш, щоб прийшло Ка-Де-Бе і всіх нас розстріляло? Ти цього хочеш?! Знаєш, як Ка-Де-Бе полює на всіх, хто хоча б заговорить про Куренівку?

– Мамуню, та я мовчатиму… – спробував запевнити її Спартак.

Однак мама несподівано зупинилася, присіла біля синочка навпочіпки і прошепотіла якимсь незнайомим злим голосом:

– Ах ти ж, дурнику малий, а нумо присягайся мерщій, що забудеш про все, що я тобі розповіла! Бо якщо пробовкнешся – не стане ні тебе, ні мене, ні нашого тата Андрійка! Ти цього хочеш? Ти всіх нас вбити хочеш? А нумо присягайся, кому кажуть! Ти про все забудеш і ніколи не згадаєш!

Мамині очі, такі добрі й лагідні зазвичай, палали несамовитою люттю. Це було так лячно, що хлопчик промимрив тихесенько:

– Присягаюся, мамуню…

– Не чую! Гучніше!

– Присягаюся, що я про все забув, – повторив Спартак.

– Добре, – одразу ж посміхнулася мама. Й вони пішли далі.

Весь день мама готувала святковий стіл. Ввечері вони з татом спочатку згадували всіх померлих родичів, потім пили за шосту річницю їхнього весілля. Потім полягали спати.

Саме тоді Спартакові на думку спав Палаючий Чоловік…

І саме тоді хлопчик зрозумів, що не в змозі виконати те, в чому заприсягнувся мамі Гаті вдень, стоячи на Байковій вулиці неподалік трамвайної колії! Не може він ні про що забути, і край!

Розказане мамою намертво вкарбувалося в його дитячий мозок. Годі й дивуватися, що перед появою Палаючого Чоловіка він побачив немовби кіно, кадри якого на шаленій швидкості пронеслися перед ним.

Люди, трамваї, автобуси, автівки скупчилися на перехресті вулиць, а на них несеться височезна чорна стіна багнюки, яка підминає під себе всіх і все, що стрінеться на її шляху – людей, трамваї, автобуси, автівки… Дерева, будівлі, ліхтарні стовпи зрізає, немов ножем… Люди вдихають багнюку й захлинаються нею… Всі до останнього! А дідусь Сьома вижив дивом.

Мама Гатя не знає про це, вона хоче прорватися через солдатське оточення туди, де має бути її тато. Але її не пускають. Нікого не пускають. І всі ридма ридають.

Раптом у повітрі летить вертоліт, з нього звішується мотузкова драбина, до якої причепився малесенький чоловічок. І мама Гатя думає: «Господи, мого б татуся отак врятували!..» – і всі, кого не пускають солдати, думають про те саме. Дорогою їде автівка, в кузові якісь меблі, дверцята дзеркальної шафи відкрилися і хлопають, в дзеркалі відбиваються люди і вся вулиця…

І таке він мусить забути й ніколи більш не згадувати?!

Ба навіть більше…

Усі дорослі завжди втовкмачували Спартакові, як йому пощастило, що він народився в Радянському Союзі! Мама і тато, дідусь Сьома, коли був живий, сусідка Клара Мусіївна, її подружка «Ріря Фішерівна», виховательки в дитячому садочку – всі дорослі твердили про це, всі радо святкували Жовтневі та Травневі свята, тато (як парторг свого відділу) ходив на демонстрації трудящих в колоні Інституту електрозварювання…

Але якщо поряд з усім цим існує жахлива трагедія, у якій мало не загинув дідусь Сьома та загинули його товариші з цеху взуттєвої фабрики…

Якщо на тих, хто згадує про той жах, полює безжальне Ка-Де-Бе, яке всіх-всіх знищує так само, як другого його дідуся – Федора Леонтійовича, який не був ні в чому винен, але виявився ворогом народу…

Як це все скласти до купи? Тут і дорослий заплутається – але ж Спартак зовсім ніякий не дорослий, він маленький радянський хлопчик, якому неймовірно пощастило народитися й жити в СРСР…

Де за правду тебе схоплять і розстріляють з усіма рідними?

Отже, так воно і є…

Але ж як учинити йому – маленькому п’ятирічному хлопчикові?..

Як учинити?

Малий подивився на порожнє місце біля підвіконня, де в його дурних фантазіях стояв, повільно горів і не згоряв Палаючий Чоловік.

І тоді раптом усе зрозумів!

Справді, пояснення могло бути одним-єдиним: в усьому винен СТРАХ! Це ніяке не відчуття, не почуття. Це не засіб уберегтися від біди – це, навпаки, найбільша біда з усіх можливих!..

Жахливого Ка-Де-Бе боявся тато Андрій – але не мама. Якщо ж синочка сьогодні цим лякала мама Гатя – отже, вона вже заразилася страхом від тата. Отже, страх – це таки хвороба. І сьогодні мама намагалася заразити цією хворобою і його самого – свого п’ятирічного синочка…

Звісно, робилося це для блага всього сімейства. Бо якщо віднині Спартак боятиметься разом з батьками та усіма дорослими включно – він виживе. І тато з мамою теж виживуть.

Але якою ціною? Ціною брехні – от якою. Ціною забуття, солодкого й безпечного. І ще… ціною ганьби. Адже скрізь і всюди прославляли й підносили радянських героїв, які розчавили гідру фашизму! Його любий дідусь Сьома воював на фронті – він герой!.. Його бабуся Гапка – татова матуся – втекла з фашистського полону, вистрибнувши з потяга на повному ходу!.. А сусіди? От хоч би Едуард Рустамович з другого поверху… Всі вони боролися, всі перемогли фашистів, всі герої. Чому ж Ка-Де-Бе злякалися? Чому одні й ті самі люди там герої – а тут мовчазні боягузи? І навіщо заражати хворобою страху ще й його – п’ятирічного хлопчика?..

Бо Спартак вже чітко зрозумів: якщо виконати присягу, дану вдень мамі Гаті, – бути йому боягузом до кінця днів!.. Звісно, якщо боятися разом з усіма, якщо силоміць примусити себе забути про грязьовий потік, який мало не вбив дідуся Сьому!.. Тоді можна вижити. І мама з татом виживуть. От тільки в глибині душі він знатиме, що ніколи вже не