Брем Стокер - Дракула

письма. Я засмучена через Люсі й через Джонатана. Певний час я не отримувала від нього листів і дуже непокоїлася; але вчора милий містер Хокінс, завжди такий люб’язний, переслав мені від нього вісточку. Ще раніше я написала йому і поцікавилася, чи не отримував він листів від Джонатана, і містер Хокінс відповів, що саме отримав адресованого мені вкладеного листа. Це лише один рядок, написаний із замку Дракули, і в цьому рядку йдеться, що Джонатан ось-ось збирається вирушити додому. Я не розумію такої стислості – це так несхоже на Джонатана, і саме це мене турбує. А тут іще Люсі, попри начебто добрий стан здоров’я, нещодавно відновила свою колишню звичку ходити уві сні. Я поговорила про це з її матір’ю, і ми вирішили з нею, що я щовечора замикатиму двері нашої кімнати. Місіс Вестенр переконана, що сновиди завжди походжають дахами будинків або по краю прірви, а потім, раптово прокинувшись, падають з переляку вниз із розпачливим криком, який відлунює довкола. Бідолашна! Вона так переживає за Люсі! Каже, що її чоловік, тобто батько Люсі, мав таку саму звичку – вставав уночі, вдягався і виходив надвір, якщо його ніхто не зупиняв. Люсі восени має вийти заміж, і вона вже планує – яке вбрання підготувати і як облаштувати будинок. Я чудово її розумію, бо на мене очікує те ж саме, з тією різницею, що ми із Джонатаном розпочнемо наше подружнє життя набагато скромніше і нам доведеться чимало потрудитися, щоб звести кінці з кінцями. Містер Холмвуд – тобто вельмишановний Артур Холмвуд, єдиний син лорда Холмвуда – ось-ось має прибути сюди; мабуть, Люсі вже лічить хвилини, що залишилися до його приїзду. Вона хоче повести його до лавки над урвищем на цвинтарі й показати йому всю красу Вітбі. Мені здається, що саме процес очікування і вплинув негативно на її нерви. Коли Артур приїде, все владнається.

27 липня. Жодної звістки від Джонатана. Я починаю дуже хвилюватися за нього, хоча для цього начебто немає підстав; мені просто дуже хочеться, щоб він написав мені, нехай би рядочок. Люсі стала ще більше ходити вночі; щоночі я прокидаюся від того, що вона ходить кімнатою. На щастя, стоїть така спекотна погода, що вона не зможе застудитися, але тривога і безперервне недосипання починають позначатися і на мені, і я сама стаю дратівливою і часто прокидаюся. Слава Богу, Люсі має міцне здоров’я. Містера Холмвуда раптово викликали до Ринга на побачення з батьком, який тяжко захворів. Люсі нервується через затримку його приїзду, але це не позначається на її зовнішньому вигляді: вона трохи розповніла і має чудовий рожевий рум’янець. Їй вдалося позбутися свого колишнього анемічного вигляду. Молю Бога, щоб такою вона залишилася і надалі.

3 серпня. Проминув ще один тиждень, а від Джонатана ніяких новин, немає новин навіть від містера Хокінса з того часу, як я отримала від нього останнього листа. Не дай Боже, щоб він захворів! Тоді б він мені про це написав. Дивлюся на його останній лист, і щось мені в ньому не подобається. Якось не схоже, що це він його написав, хоча почерк, безперечно, його. Тут сумнівів бути не може.

Минулого тижня Люсі ходила уві сні менше, ніж раніше, але в ній я відчуваю якусь дивну і незрозумілу мені зосередженість: навіть уві сні вона не зводить з мене очей. Посмикавши двері й переконавшись, що вони замкнені, вона ходить кімнатою у пошуках ключа.

6 серпня. Минуло ще три дні, а новин усе немає. Оця тривожна невизначеність стає просто жахливою. Знала б я, куди піти чи до кого звернутися, то почувалася б значно краще, але ніхто і нічого не чув про Джонатана відтоді, як я отримала останнього куценького листа від нього. Залишилося тільки просити Бога, щоб він дав мені витримку. Люсі стала ще збудливішою, хоча загалом почувається добре. Минулої ночі проявилися дуже загрозливі погодні ознаки, і рибалки кажуть, що насувається шторм. Треба й мені поспостерігати за погодою. Сьогодні похмурий день; я пишу ці рядки, а сонце вкрите важкими хмарами, що клубочаться над мисом Кетлнес. Усе якесь похмуро-сіре – за винятком зеленої трави, що виглядає як смарагд на сірому тлі; темно-сірі скелі, сірі хмари із золотою каймою там, де крізь них хоч трохи пробивається сонце; вони нависають над невеселим сірим морем, у яке піщані коси простягли свої сірі пальці. Хвилі, гуркочучи, перекочуються через відмілини, а їхній шум приглушується туманом, що напливає з моря на суходіл. За цим сірим туманом не видно обрію. У всьому відчувається обшир і громаддя: хмари купчаться одна на одну, наче гігантські скелі, а над морем розноситься якесь глухе «буркотіння», схоже на передвістя біди. То тут, то там на березі моря видніються темні постаті, інколи їх майже повністю поглинає туман; це нагадує відомі рядки – «чи то люди, чи дерева у тумані розбрелися». Рибальські човни поспішають додому, а у гавані їх по жолобах витягують на пагорбок. А ось чимчикує старенький містер Свейлз. Він простує прямо до мене, знімаючи капелюха, отже, хоче про щось поговорити…

Я була дуже зворушена тією зміною, що відбулася в старенькому бідоласі. Сівши поруч зі мною, він дуже лагідно мовив:

– Хочу дещо сказати вам, міс. – Я побачила, що старий явно почувається ніяково, тож, взявши його старечу зморшкувату руку, я попросила висловити все, що у нього на душі; і він, не витягаючи своєї руки з моєї, почав:

– Боюсь, що минулого тижня я надзвичайно неприємно вразив вас, серденько, своїми нечестивими теревенями про померлих і таке інше; але насправді я так не думаю і хочу, щоб ви пам’ятали про це, коли мене не стане. Ми, старі люди, стоїмо однією ногою в могилі, але все одно не любимо згадок про смерть і не хочемо, щоб хтось подумав, наче ми її боїмося; ось чому я так легковажно про неї говорив – я просто хотів сам себе підбадьорити. Але їй-богу, міс, я анітрохи не боюся помирати; я просто не хотів би помирати, якщо на те була б моя воля. Та Смерть моя вже зовсім близько, бо я такий старий, і сто років – це вже забагато для будь-якої людини; Смерть вже зовсім поруч, я навіть чую, як вона гострить свою косу. Бачите – я й тут не можу позбутися звички одразу ж покепкувати зі сказаного: продовжую базікати так, як привчився. Скоро, скоро Ангел Смерті засурмить у свою сурму і для мене.