Іван Котляревський - Енеїда

правди життя, яка повнокровно струмує в кожному рядку поеми. Зрозуміти предмет, явище, подію, ім'я, назване в поемі, — тільки половина справи. Друга, не менш важлива, — з'ясувати, в якому контексті твору, а разом з тим і реальної дійсності, історичної доби постає все, що складає зміст поеми. У ній не те що строфи, — рядка, жодного слова немає, вжитого просто так, для зв'язку між епізодами. Все працює, все несе смислове навантаження, кожне слово — там, де йому належить бути. І в усьому — виняткове знання буття українського народу, його психології, його характеру. При цьому будь-який коментар не може дати єдиного ключа, який допомагав би відкривати всі художні секрети "Енеїди". В картинах пекла — одна художня ідея, в інших, порівняно простих епізодах, — інакша, теж підказана відтворюваним життям. Скажімо, наїдки на численних обідах троянців завжди називаються в такому порядку, в якому їх подавали на стіл. Інший порядок — у переліку наїдків праведників у раю. Це переважно дитячі ласощі. Спочатку залежно від їх популярності названі покупні ласощі, базарні [2] ("Сластьони, коржики, стовпці"; III, 118), потім — доступніші дітям, натуральні — з городів, садів, поля, лісу. Останні названі в такому порядку, в якому протягом весни — літа — осені ними ласують діти ("Часник, рогіз, паслін, кислиці, Козельці, терн, глід, полуниці"; III, 118). Складніший випадок: на бенкеті у Дідони починають грати музики. Першим — інструмент нижчої тональності — бандура, за нею послідовно вступають все голосніші — сопілка, дудка, скрипка. Кожному інструментові, його мелодії відведений рядок, звукова інструментовка якого відбиває дану мелодію. Наступний накладається на попередній, коли той уже подав голос. Подібне спостерігається в народній музиці. Або ще такий приклад. Біля входу в пекло різні людські хвороби вишикувані під командою смерті залежно від їхньої небезпеки, причинюваних людям втрат: від чуми, яка, скажімо, у XVIII ст. більше скосила людей, ніж усі війни за цей час, до порівняно з нею невинної бешихи (III, 45). Зображені на щиті Енея персонажі українських народних казок розміщені й відповідно названі залежно від їх популярності — від Івасика-Телесика до нині зовсім забутого, взятого з перекладних лицарських романів Марципана (V, 45). Втім не будемо попереджати коментар і далі множити приклади. Додамо тільки, що навіть відсутність у тому чи іншому життєвому ряду реалії, персонажа, з сучасного погляду належного сюди, не випадковість і має своє історичне пояснення. Так, серед вишикуваних понад дорогою в пекло грішників зустрічаємо і "сімейну групу" (III, 46). Тут дружини, свекрухи, мачухи, вітчими, тесті, зяті, свояки, шурини, брати, зовиці, невістки, ятровки — всі, хто міг отруювати життя своїм рідним. У довгій шерензі відсутня тільки та, якій сучасний читач відвів би перше місце з правого флангу, — теща. Це тому, що в патріархальній сім'ї (іншої сім'ї Котляревський знати не міг) мати невістки, дружини не мала ніякого впливу, ніяких прав. Вона могла грати роль тільки ангела-хранителя, жалібниці й порадниці своєї дочки та її дітей і саме такою виступає у народних піснях минулого. Значення тещі в сімейному укладі стало зростати пізніше, з посиленням емансипації жінки та занепадом патріархальних засад. Звичайно, Котляревський не перший вдався до побудови підказаних життєвою логікою словесних рядів. Вони притаманні народній мові, яку письменник зробив мовою літератури. Хоча б елементарне "хліб-сіль", "борщ та каша" — в першому випадку ці поняття стоять в порядку їх важливості для людини, в другому — за черговістю споживання. Або візьмемо портрети і характеристики персонажів у поемі. Тринадцять слів і словосполучень використовує І. Котляревський для змалювання портрета "бабищі старої" Сівілли, шістнадцять — опису зовнішності Харона (з них тільки на сорочку — п'ять), вісімнадцять — для зображення дівочої краси і доброї вдачі Лависі тощо. Вся поема тримається на словесних блоках, кожний з яких має свою особливу мікроструктуру, свою внутрішню єдність. Ці блоки — вишикувані в ряд реалії, люди, події. Ряди й ознаки, за якими вони будуються (послідовність: просторова, вікова, історико-хронологічна; ієрархія: суспільна, сімейна, церковна, військова, цехова і т. д.), такі ж численні й різноманітні, як і в тогочасному реальному житті. В цьому надзвичайно цінна прикмета реалізму Котляревського і неминуще пізнавальне значення його поеми. Укладач прагнув відбити це в коментарі. "Енеїда" [3] — також енциклопедія культури сміху українського народу. Сміх за своєю природою протилежний однозначності, сталості, заданості. Найбільші труднощі для укладача коментаря становить не так великий обсяг матеріалу, що потребує пояснення, як його бурлескно-іронічна природа, невичерпно-винахідливе, підступно-тонке комічне обігрування, несподіване змішування дійсності й вигадки, високого й низького, серйозного й нісенітниці, нарешті, зумовлений жанром травестії двоїстий характер зображуваного. Як у подвійних, накладених одна на одну кольорових картинках, від непомітної на око зміни ракурсу антична богиня перетворюється в старосвітську українську молодицю, воїни Вергілія — в запорізьких козаків. У ряді випадків нелегко встановити реальну основу зображуваного. Так, стара нянька Амати — жінки царя Латина, за аренду хутора, в якому "ставок був, гребля і садок", давала "чиншу до двора", тобто платила цареві податок. Повідомляється, з чого складається той чинш: Ковбас десятків з три Латину, Лавинії к Петру мандрик, Аматі в тиждень по алтину, Три хунти воску на ставник; Льняної пряжі три півмітки, Серпанків вісім на намітки І двісті валяних гнотів. (IV, 76) Розміри чиншу тут комічно обіграні, зменшені. Ковбаси й коржі на Петра — власне, не чинш, а подарунок, ралець, з яким прийнято було ходити в гості. Алтин — дрібна монета, вартість якої дорівнювала трьом копійкам. "Три хунти воску" — теж надзвичайно мала данина (1 фунт — 409,5 грама). Тільки вісім серпанків та двісті гнотів — це вже щось схоже на чинш. Розміри чиншу підсилюють комізм заключних рядків строфи: Латин од няньки наживався, Зате ж за няньку і вступався, За няньку хоть на ніж готів. (IV, 76) Певно можна судити лише про те, що чинш мав переважно натуральний характер. Подібні випадки в поемі непоодинокі. Іван Котляревський спирався на давні традиції українського письменства. Візьмемо твір, близький за жанром до його поеми, — "Казання руське". Це пародія на проповідь православного попа, вперше опублікована й розглянута в контексті української літератури в книзі Леоніда Махновця "Сатира і гумор української прози XVI — XVIII ст." (1964). "Казання руське" написане в другій половині XVII ст., принаймні за сто років до першого видання "Енеїди" (найпізніше 1697) тогочасною українською розмовною мовою північно-західного Полісся якимось дяком-бакаляром. Мова частково ритмізована в дусі народних приповідок та віршів і, що в даному разі важливо, рясніє структурами, близькими до словесних рядів "Енеїди". Взята біблійна тема — сотворіння світу Всевишнім, до неї прилучена апокрифічна історія "побратання, покумання" Люципера та архангела Михайла.