Нечуй-Левицький - Київські прохачі, Нечуй-Левицький

Во­на по­чу­ва­ла та­ку ва­го­ту в но­гах, не­на­че в неї но­ги пус­ти­ли коріння, кот­ре промк­ну­лось в грунт і при­рос­ло до землі.

- Ні, не піду в Ми­хай­лівське, - зго­дом ска­за­ла Уля­ся.

- Оце ди­во! Та чом же? - пи­тав Літос­танський, кот­ро­му ду­же за­ба­жа­лось по­ди­ви­тись на пиш­но­ту мит­ро­по­ли­танської одп­ра­ви.

- Я й са­ма то­му невідо­ма. Мені уяв­ляється щось не­доб­ре. Чо­мусь мені здається, що ко­ли я оце піду в Ми­хай­лівське, то навіки втра­чу щось ду­же гар­не та ду­же ми­ле.

- Ще що ви­га­дай­те! Та ходім-бо! Не гай­мо ча­су, бо ще й це­ре­монія одійде, - ска­зав Літос­танський і знов смик­нув її за ру­ку.

- Ні, не піду. Ходім кра­ще до Софіївсько­го, - ска­за­ла з на­важ­ливістю Уля­ся.

- Невже це в вас ос­та­ча яки­хось бабських за­бо­бонів? Пев­но, ви йме­те віри отій нісенітниці.

- Ба не йму віри. Але я чо­мусь ніби пе­ред­по­чу­ваю якусь на­пасть, як тільки піду оце в Ми­хай­лівське, - го­во­ри­ла Уля­ся.

- Невже ви ду­маєте, що там вас жде якась ба­ба-яга, або що там десь куй­ов­дяться злидні та вчеп­ляться до вас, побіжать слідком за ва­ми навз­догінці до ва­шої гос­по­ди і по­на­ла­зять в ха­ту, і в хиж­ку, і в ко­мо­ру? - глу­зу­вав па­нич.

- І в думці цього не маю. Але в ме­не од­ра­зу ви­ник­ло якесь чуд­не ва­ган­ня, а чо­му й зад­ля чо­го, я й са­ма га­разд цього не втям­лю, - ска­за­ла Уля­ся і рап­том кру­то по­вер­ну­лась і поп­рос­ту­ва­ла че­рез Софіївський май­дан до Софійсько­го со­бо­ру, зас­му­че­на і якось збен­те­же­на.

Літостанський му­сив вво­ли­ти її во­лю, і пішов за нею в Софіївський со­бор.

«Чудна жіноцька вда­ча! Чи це в неї якісь за­бо­бо­ни, чи па­нянське ве­ре­ду­ван­ня, чи вже й не вга­даю що».

Літостанський прос­то­яв служ­бу й провів да­ле­ченько Уля­сю, аж за мо­нас­тир.

Ще смутніша бу­ла Уля­ся, вер­та­ючись до­до­му. Во­на на­ва­жи­лась по­ба­ла­кать з батьком та­ки за­раз, на­ва­жи­лась впро­ха­ти йо­го, щоб він по­ки­нув своє про­хацт­во, не опо­га­нив і не осо­ро­мив її пе­ред людьми та мо­ло­дим Літос­танським, кот­рий вже сли­ве приз­навсь їй, що ла­ден хоч і за­раз сла­ти до неї ста­ростів.

Уляся, вер­нув­шись з церк­ви, сіла на ка­напі й зас­му­ти­лась. Не­за­ба­ром рип­ну­ли в при­хожій двері, і в ха­ту сту­пив батько з тор­ба­ми на пле­чах. Він здійняв свою амуніцію, пе­ре­дяг­ся і ввійшов в світли­цю з за­па­ле­ною папіро­сою а гу­бах.

- Тату! ки­дай­те оті тор­би та дран­ки, - ска­за­ла Уля­ся.

- А то навіщо? - спи­тав з ди­ва Кміта.

- Бо мені со­ром за вас пе­ред людьми, - про­мо­ви­ла Уля­ся смут­ним, навіть жалібним го­ло­сом.

- Перед яки­ми ж це людьми? Це ли­бонь тобі со­ром пе­ред Літос­танським, чи що б то?

- Та хоч би й пе­ред Літос­танським. Чи то ж гар­но бу­де, як він ча­сом ви­пад­ком од ко­гось дізнається, що завів знай­омість з якимсь код­лом про­хачів: з ва­ми, з Га­лецькою, з Мокрієвською, та що й я з то­го гнізди­ща?

«От тобі й навсп­равж­ки клопіт, хоч і тор­би ки­дай ра­ди доч­ки та її но­вих знай­омих!» - по­ду­мав Кміта й по­чу­хав по­ти­ли­цю з до­са­ди.

- А пе­редніше ж ко­лись тобі не бу­ло со­ром. А це чо­гось вже й той со­ром десь узяв­ся, - ска­зав батько,

- Передніше я бу­ла ма­ла та дур­на і нічо­го то­го не тя­ми­ла. А те­пер в ме­не вже є, хва­лить бо­га, тям­ка в го­лові, та й пе­ред но­ви­ми знай­оми­ми мені со­ром. Сьогодні я хотіла йти на одп­ра­ву в Ми­хай­лівський мо­нас­тир. Аж сли­ве біля са­мої бра­ми стрів ме­не Літос­танський і теж хотів йти зо мною до Ми­хай­лівсько­го мо­нас­ти­ря. Але як я при­га­да­ла собі, що ви стоїте біля бра­ми ко­ло дзвіниці з тор­ба­ми вкупі з Га­лицькою та Мокрієвською, то так зля­ка­лась, що тро­хи не зомліла. Я по­вер­ну­лась кру­то, вип­ру­ча­лась од за­чу­до­ва­но­го па­ни­ча й поп­рос­ту­ва­ла хутчій до Софіївсько­го со­бо­ру.

- Та я те­пер, ко­ли вгляд­жу Літос­тансько­го, як він ча­сом інко­ли за­хо­де по­да­вать стар­цям ша­ги, то за­раз по­вер­нусь по­ти­ли­цею до йо­го та й даю дра­ла до бра­ми, ще й схо­ва­юсь між стов­пи­щем про­чан. Чом же ти не йшла? Тре­ба бу­ло сміли­во йти. Він ме­не б не по­ба­чив, - ска­зав батько.

- Я, та­ту, після то­го так пе­рест­раж­да­ла, так пе­ре­пе­ча­ли­лась, сто­ячи в церкві, що не чу­ла, як чи­та­ли в церкві, не чу­ла навіть га­разд, як співа­ли; та­ка скор­бо­та най­шла на ме­не, що я сто­яла в церкві як неп­ри­ка­яна. Ки­дай­те, та­ту, тру­сить оти­ми тор­ба­ми, бо далі не ви­дер­жу. Мені те­пе­реньки вже уяв­ляється, що на ме­не всі лю­ди пальцем по­ка­зу­ють, де б я не йшла ву­ли­цею.

- От тобі на! То це ти мені ра­диш, щоб я по­ки­нув свій засіб? Це все од­но, як­би ку­пець по­ки­нув свою крам­ни­цю. Доб­ра по­ра­да! Га? Я вже до­га­ду­юсь, чо­го ти та­ка збен­те­же­на: це тобі ста­ло со­ром че­рез то­го Літос­тансько­го? Еге, так?

- Та хоч би й че­рез Літос­та­нсько­го! - ска­за­ла Уля­ся й од­ра­зу зап­ла­ка­ла, ніби ма­ла ди­ти­на.

«Гм… спра­ва йде не­по­га­но: во­на, оче­ви­дяч­ки, вже лю­бе Літос­тансько­го. Тре­ба знов на­пи­са­ти до йо­го, не­хай не дляється та за­раз-та­ки сва­тає Уля­сю. Шко­да бу­де, як ча­сом він і справді дізнається про моє про­хацт­во та че­рез це од­ки­неться од неї. Вже ко­ли во­на пла­че, то на­пев­но йо­го лю­бе. От тобі й на! І доч­ки шко­да, і торбів шко­да! А враг би йо­го взяв! Не знаю, хто пе­ре­ва­же: чи доч­ка, чи тор­би! А! Цц!»

Кміта за­ду­мавсь, ни­ка­ючи знес­тям­ки од кут­ка до кут­ка, не­на­че він десь в діброві збив­ся з шля­ху. Уля­ся сиділа й пла­ка­ла, аж хли­па­ла.

- Та годі, сер­це, тобі пла­кать! Якось улад­наємо цю спра­ву. Це, пев­но, тобі Літос­танський став спо­доб­ний? Еге? Чи прав­ду я ка­жу? Еге, він упо­добніший тобі од інших? - пи­тав батько, присіку­ючись до доч­ки.

- Та хоч би й упо­добніший за всіх? Що вам до то­го? Ко­ли ска­за­ти щи­ру прав­ду, то ви, і Мокрієвська, і Дрімай­ло, і усякі там про­хачі-офіце­ри жи­ве­те й жи­вотієте на кошт без­та­лан­ної калічі та уся­ких нуж­ден­них справ­дешніх старців. Що б ма­ло пе­ре­пас­ти в їх тор­би, те ви за­гар­буєте собі. Ви гра­буєте про­чан, ду­ри­те й гра­буєте тем­ний доб­ро­сер­дий на­род, ще й од­би­ваєте хліб од калік-старців, - го­во­ри­ла Уля­ся пла­чу­чи.

- Лучче мені гіркий по­лин їсти, ніж ви­жеб­ра­ний ва­ми хліб; луч­че ста­ну за вчи­тельку, са­ма собі за­роб­лю на хліб або знай­ду собі будлі-які інші за­робітки. Я лад­на й по­невіря­тись та біду­ва­ти, ніж їсти по­жи­вок, ви­дер­тий у калік та в убо­гих! - го­во­ри­ла Уля­ся хли­па­ючи.

«От тобі й на! По­на­би­ра­лась там в школі якихсь фа­на­берій, то вже й пин­дю­читься! Вже їй і батька со­ром. Це прав­ди­ва ха­ле­па! Тре­ба до­ко­неч­но за­раз на­пи­са­ти Літос­тансько­му, не­хай її