Франко І. Я. - Борислав сміється, Франко І. Я.

- Ех, про­па­ло, все про­па­ло! - від­ка­зав Ма­тій.- Що те­пер і го­во­ри­ти о тім!

- Ні, ти роз­по­відж, то­бі са­мо­му легше бу­де!

- Ой вже, бу­де ме­ні лег­ше! - ска­зав Ма­тій.- Про­па­ло, та й го­ді!

- Та хто ще знає, чи про­па­ло,- вмі­шав­ся Бе­недьо.- Ад­же не раз мож­на раз прог­ра­ний про­цес за­ча­ти дру­гий раз і ви­г­ра­ти! А ту ще, як той жид ка­зав, і зов­сім так зле не є. Ад­же ваш про­цес і в су­ді не був, а тільки про­ку­ра­тор уз­нав, що до­ка­зів не­ма, кілько тре­ба для ос­кар­жен­ня. Зна­читься, як­би до­ка­зи бу­ли, то й ос­кар­жен­ня бу­де.

Лице Ма­тія про­яс­ни­ло­ся тро­хи при тих сло­вах.

- Чи так? - спи­тав він прос­ту­ючись. Але якась важ­ка дум­ка жи­во знов на­сі­ла на нього і при­да­ви­ла до­до­лу.

- Ні, ні, ні, не­ма що й го­во­ри­ти,- ска­зав він.- Сяк чи так, а все про­па­ло. Три ро­ки ми­ну­ло, де я те­пер возьму ліп­ших до­ка­зів? Го­ді, го­ді й ду­ма­ти о тім!

І він зак­рив ли­це ру­ка­ми, а з очей йо­го по­ли­лись га­ря­чі на­бо­ле­ні сльози і по­тек­ли по­між пальця­ми і за­ка­па­ли на зем­лю. Бе­недьо і Анд­русь по­ба­чи­ли, що ни­ні го­ді з ним да­лі го­во­ри­ти,- удар був над­то сильний і наг­лий і під­тяв усю йо­го твер­дість. Тож Анд­русь мовч­ки стис­нув Бе­недьову ру­ку, взяв ка­пе­люх і ти­хо вий­шов. Бе­недьо та­кож ти­хо ро­зіб­рав­ся і ляг на ла­ві на своїм пе­те­ку. А Ма­тій си­дів на при­піч­ку, мов по­мерт­ві­лий, мов з ка­ме­ня ви­те­са­ний. Наф­то­ва лам­поч­ка блі­до і чим­раз блі­ді­ше мер­ко­ті­ла на ко­ми­ні. По ку­тах ха­ти­ни сто­яли стов­бу­ри су­мер­ку, не­мов жду­чи тіль­ки хви­лі - за­гас­нен­ня лам­пи, щоб гульну­ти з ку­тів на ха­ту, при­да­ви­ти і прик­ри­ти со­бою все зго­ри до­ни­зу. Бе­недьо ско­ро тільки ляг, так в тій же хви­лі під тис­ком ти­сяч­них сильних вра­жінь то­го дня зас­нув мерт­вецьким сном. Уже ми­ну­ла пів­ніч, за­гас­ла лам­па, пітьма за­ляг­ла ха­ти­ну, а Ма­тій все ще си­дів на при­піч­ку, з ли­цем, зак­ри­тим до­ло­ня­ми, без ру­ху, без сло­ва, без дум­ки, чу­ючи в сер­ці тільки страш­ний біль, ве­ли­ку пус­то­ту і не­мов якусь сві­жу ще ра­ну, зав­да­ну тою дум­кою, що і в су­дах уже не­ма прав­ди для бід­но­го ро­біт­ни­ка. Аж геть над ра­ном сон пе­ре­міг втом­ле­не ті­ло, го­ло­ва йо­го схи­ли­ла­ся до­до­лу, ру­ки опа­ли безв­лад­но, і, ляг­ши на го­лий при­пі­чок, Ма­тій зас­нув на го­ди­ноч­ку, по­ки не роз­да­лось по всім Бо­рис­ла­ві ра­нішнє ка­ла­тан­ня та дзво­нен­ня, скли­ка­юче ро­бу­чий люд до пра­ці.

В по­не­ді­лок ра­но ви­ри­на­ло блис­ку­че сон­це з-по­за ро­же­вих хма­рок, щоб че­рез день знов па­ли­ти та жа­ри­ти не­розц­ві­лу під­гірську зем­лю. В блис­ку­чій ле­генькій брич­ці на ре­со­рах, тяг­не­ній па­рою бист­рих пі­га­нис­тих ко­ней, їхав Ле­он Гам­мерш­ляг з Дро­го­би­ча до Бо­рис­ла­ва. Ве­се­лий, ро­же­вий був наст­рій йо­го ду­ха, блис­ку­чі на­дії ви­ри­на­ли пе­ред ним, роз­рос­та­ли­ся, пов­ні­ли, на­би­ра­ли ті­ла і кро­ві. Мір­не гой­дан­ня брич­ки роз­кіш­но вко­ли­су­ва­ло йо­го, а йо­го влас­ні мис­лі та ду­ми зо­ло­ти­ли пе­ред ним увесь світ. Але ж бо й нап­ра­цю­вав­ся, на­лі­тав­ся він че­рез тих три не­ді­лі, наз­нав­ся нес­по­кою, три­во­ги, на­во­ло­чив­ся з усі­ля­ки­ми людь­ми, по­ки та­ки не до­бив­ся сво­го, не вхо­пив се­ред тої су­то­ло­ки зо­ло­ту нит­ку, кот­ра чень за­ве­де йо­го й до клуб­ка ба­гатст­ва! Йо­го по­бут у Від­ні, сяк чи так ка­жу­чи, був справ­ді од­ною з най­смі­лі­ших і най­щас­ли­ві­ших йо­го спе­ку­ля­цій! То бу­ла прав­ди­ва лов­ля на зо­ло­ту риб­ку! Ну, і вда­лась же йо­му то­та лов­ля так, що ліп­ше й го­ді! Ле­он пе­ре­ду­му­вав усі под­ріб­нос­ті тої ге­роїчної лов­лі, об­чис­ляв­ся з ча­сом і гріш­ми, щоб усе в за­ду­ма­ній ним афе­рі піш­ло пра­вильно, вмі­ло та справ­но, як у го­дин­ни­ку. Го­лов­на суть йо­го га­док бу­ла ось у чім.

Проживаючий в Від­ні бельгій­ський хі­мік Ван-Гехт, що від кількох літ пра­цю­вав над ана­лі­зою зем­но­го вос­ку, по дов­гих про­бах ви­най­шов спо­сіб чи­щен­ня то­го вос­ку до та­кої сте­пе­ні, що очи­ще­ний віск тра­тив влас­ти­вий неп­ри­єм­ний за­пах наф­то­вий. Не­ве­лич­ка при­міт­ка вос­ку пчо­ля­чо­го на­да­ва­ла йо­му за­пах, а знов ін­ша хі­міч­на при­міш­ка - бар­ву зви­чай­но­го, чис­то­го пчо­ля­чо­го вос­ку. Сей но­вий фаб­ри­кат він наз­вав це­ре­зи­ною і вис­та­рав­ся о па­тент на вик­люч­не ко­рис­тан­ня з своєї ви­на­хід­ки. Про­би сво­го вос­ку Ван-Гехт піс­лав між ін­ши­ми і до цер­ков­но­го си­но­ду в Ро­сії з за­пи­тан­ням, чи міг би та­кий віск най­ти вступ до пра­вос­лав­них церк­вів, і з за­яв­ле­ни­ям, що в та­кім ра­зі він міг би дос­тав­ля­ти йо­го в ве­ли­кій ма­сі і по ці­ні да­ле­ко ниж­чій, ніж ці­на пчо­ля­но­го вос­ку. Си­нод від­пи­сав йо­му по які­мось ча­сі, що пред­ло­же­ний віск вип­ро­бу­ва­но, що він ока­зав­ся ні­чим не гір­шим від пчо­ля­чо­го і що в кож­дій пра­вос­лав­ній церк­ві в Ро­сії свіч­ки з то­го вос­ку мо­жуть го­рі­ти без ні­якої уй­ми для хва­ли бо­жої. В ра­зі, ко­ли б він, Ван-Гехт, міг дос­та­чи­ти ба­га­то та­ко­го вос­ку і по де­ше­вій ці­ні, си­нод за­пов­нює йо­му ве­ли­кий від­бут у Ро­сії. Ма­ючи той важ­ний доз­віл і па­тент на се­ми­літ­ню влас­ність своєї ви­на­хід­ки, Ван-Гехт за­ду­мав до­би­ти­ся ни­ми мільйо­но­во­го маєтку. Він до­сі був бід­ним тех­ні­ком, з тяж­кою бі­дою отяг­нув­ся на улад­жен­ня в Від­ні влас­ної не­ве­лич­кої ла­бо­ра­то­рії хі­міч­ної, в кот­рій пра­цю­вав сам при по­мо­чі тільки од­но­го асис­тен­та-по­міч­ни­ка, ні­м­чи­ка Шеф­фе­ля. Тож і не див­но, що те­пер він рі­шив­ся як­най­до­рож­че про­да­ти здо­бу­ток своєї пра­ці. В тій ці­лі він ого­ло­сив у тор­го­вих та бір­жо­вих ча­со­пи­сах ві­денських свою ви­на­хід­ку і отво­ре­ні для неї об­шир­ні від­бу­то­ві рин­ки, зап­ро­шу­ючи «p. t. па­нів предп­риємців, фаб­ри­кан­тів та ка­пі­та­ліс­тів, кот­рі при йо­го спі­ву­ді­лі хо­ті­ли би зро­би­ти ко­рис­ну спе­ку­ля­цію, до по­ро­зу­мін­ня, чи то осо­бис­то, чи то пос­ред­ст­вом аген­тів, з ви­на­хід­чи­ком Ван-Гех­том». Се ого­ло­шен­ня зро­би­ло від­ра­зу чи­ма­лий роз­рух се­ред ка­пі­та­ліс­тів ві­ден­ських, а особ­ли­во се­ред га­лицьких жи­дів, що від­дав­на вже грі­ли ру­ки при бо­рис­лавській наф­ті та при бо­рис­лавськім вос­ку. Дов­ко­ла убо­гої Ван-Гех­то­вої ла­бо­ра­то­рії, по­мі­ще­ної в най­мле­ній вог­кій квар­ти­рі в су­те­ре­ні, по­ча­ли тиш­ком та крадько­ма за­бі­га­ти різ­ні аген­ти: один дру­го­го уни­кав, а ні­кот­рий не прис­ту­пав пря­мо до ді­ла, тільки віт­рив з бо­ків, мов со­ба­ка. Ван-Гехт ба­чив усе те, і хоть пот­ро­хи не­тер­пив­ся в ожи­дан­ці ба­жа­но­го мільйо­на, то, з дру­го­го бо­ку, й ра­ду­вав­ся, зна­ючи, що в ка­пі­та­ліс­тич­нім сві­ті вже во­но так ве­деться, що ко­ли йде о якесь важ­ні­ше ді­ло, то на­сам­пе­ред ню­хається і ма­цається на всі бо­ки, що ніх­то ні­ко­му не до­ві­ряє, кож­дий кож­до­го боїться, і хоть кож­дий рад би ви­пе­ре­ди­ти своїх соб­ра­тів у по­го­ні за зис­ком, а по змо­зі ще й од­но­го