Даніель Дефо - Робінзон Крузо, Даніель Дефо

можна так висловитися, звичайною тваринною радістю. Він не викликав ні міркувань про надзвичайну доброту руки, що відзначила мене й врятувала, коли всі загинули, ні запитання, чому провидіння було таким милосердним саме до мене. Моя радість була звичайною радістю, яку відчуває кожний моряк, вибравшись здоровим на берег після корабельної аварії, тією радістю, яку він топить у першій же чарці вина, а потім забуває… І так я жив весь час до цієї хвилини.

Навіть пізніше, коли, добре поміркувавши, я усвідомив своє становище - те, що мене викинуто на цей жахливий острів, мою цілковиту самотність без будь-якої змоги спілкуватися з людьми, без надії на порятунок,- навіть і тоді, як тільки з’явилась можливість залишитись живим і не вмерти з голоду, моє горе як рукою зняло: я заспокоївся, почав працювати, щоб задовольнити свої щоденні потреби й зберегти своє життя, а якщо інколи й журився за свого долю, то найменше вбачав у ній Небесну кару, перст божий. Такі думки дуже рідко спадали мені в голову.

Проростання зерна, як це зазначено в моєму щоденнику, справило на мене деяке враження, і, поки я пояснював його собі чудом, побожні думки не залишали мене. Та як тільки думка про чудо відлетіла, відлетів, як я вже про це розповідав, і мій побожний настрій.

Навіть землетрус,- хоч у природі немає грізнішого явища, що безпосередніше показувало б невидиму вищу силу, бо лише вона одна може керувати такими явищами,- навіть землетрус не справив на мене тривалого впливу. Минули перші хвилини переляку - згладилось у пам’яті й перше враження. Я не думав ні про бога, ні про суд божий; у нещастях, що трапились зі мною, я так мало бачив караючу руку, наче я був не жалюгідною, самотньою істотою, а найщасливішою людиною в світі.

Але тепер, коли я захворів і картина смерті змалювалась на дозвіллі переді мною дуже яскраво,- тепер, коли мій дух почав знемагати під тягарем недуги, а тіло знесилилось від жорстокої пропасниці, сумління, яке так довго спало в мені, прокинулось. Я став гірко докоряти собі за минуле; я зрозумів, що своєю безприкладною хибною поведінкою сам накликав на себе гнів божий і що безприкладні удари долі були мені лише справедливою відплатою.

Такі думки особливо мучили мене другого й третього дня моєї хвороби; і в гарячці, під дією жорстоких мук сумління, з уст моїх виривалися слова, схожі на молитву, хоч навряд чи їх можна було назвати молитвою. В них не виражалось ні бажань, ні надій; то скоріше був голос сліпого страху та відчаю. Думки мої плутались, я тяжко винуватив себе; а жах смерті в моєму нещасному становищі запаморочував мені голову новими передчуттями, і я, вкрай збентежений, сам не знав, що говорив мій язик. То були скоріше такі вигуки, як-от: «Господи, який я нещасний! Якщо я розхворіюсь, то помру, бо ніхто мені не допоможе! Боже, що зі мною буде?» З моїх очей полились рясні сльози, і довго потім я не міг вимовити ні слова.

Тут мені згадалися добрі батькові поради та його пророкування, наведені на початку моєї оповіді, а саме, що, коли я не відмовлюсь від свого безумного заміру, то на мені не буде благословення божого; настане час, коли я шкодуватиму, що знехтував його пораду, але тоді, можливо, нікому буде допомогти мені виправити сподіяне зло. Я згадав ці слова і вголос сказав: «Ось коли справджуються слова мого любого батька! Кара божа спіткала мене, і немає кому допомогти мені або вислухати мене! Я не послухав голосу провидіння, яке ласкаво поставило мене в такі умови чи життєві обставини, де я міг бути щасливим і спокійним. Але я не схотів зрозуміти цього сам, не послухав і науки своїх батьків. Я покинув їх оплакувати моє безумство, а тепер сам плачу від його наслідків. Я відкинув їхню допомогу й підтримку, що вивели б мене в люди й полегшили б мені перші кроки. А тепер мені доводиться боротися з труднощами, що переважають людську силу,- боротись самому, без підтримки, без слова втіхи й поради». І я скрикнув: «Господи, захисти мене, бо горе моє надто велике!» Це була моя перша молитва, якщо тільки я можу назвати її так, за багато, багато років.

Але вертаюсь до щоденника.

 

28 червня.

Сон мене трохи відсвіжив, і я устав, відчувши, що напад пропасниці зовсім минув; і хоч сновидіння нагнало на мене великого жаху, все ж таки я зміркував, що напад може повторитись наступного дня, і тому вирішив заздалегідь підготуватись, щоб мати на такий випадок все необхідне. Насамперед я наповнив водою велику чотирикутну баклагу й поставив її на стіл недалеко від ліжка; а щоб позбавити воду тих властивостей, що викликають пропасницю чи застуду, я влив у неї з чверть пінти рому й розколотив. Потім я відрізав козлятини й спік її на вугіллі, але з’їв лише маленький шматок - більше не зміг. Трохи прогулявся, але від слабкості ледь ішов, до того ж на серці в мене було дуже важко від думок про моє нещасне становище, а також від страху, що хворість повернеться наступного дня. Смерком повечеряв трьома спеченими в золі черепашачими яйцями. Перед вечерею я помолився, і це, наскільки пригадую, було вперше в моєму житті.

Поївши, знову спробував пройтись, але був такий кволий, що ледве міг нести рушницю, без якої ніколи не виходив з дому. Відійшов недалеко, сів на землю й почав дивитись на море, що стелилось переді мною, рівне та широке. І поки я сидів, ось які думки снувались у моїй голові:

Що таке ця земля й це море, які мені так знайомі? Звідки вони взялись? І що таке я сам і всі інші створіння, дикі й свійські, люди й звірі? Звідки ми походимо?

Напевне, всіх нас створила якась таємнича сила, що створила землю й море, повітря та небо. Але яка то сила?

Природно було зробити висновок, що все це створив бог. А якщо все це створив бог, то, виходить, він керує всім цим, бо сила, що може створити всі ці речі, безумовно, може й керувати ними та направляти їх. А коли так, то у великому. коловороті цього світу ніщо не може трапитись без його відома та присуду.

Коли ніщо