Антуан де Сент Екзюпері - Планета людей, Антуан де Сент Екзюпері

красивим, схожим на пальму, візерунком, який утворює лапка з трьома розчепіреними пальцями. Уявляю, як на світанку мій звірок трюхав від каменя до каменя і злизував росу. А тут сліди лежать ширше: мій фенек побіг. А отут до нього приєднався товариш, і вони побігли поряд. І я з дивною радістю стежу за цією ранковою прогулянкою. Милуюся цими ознаками життя. І трохи забуваю, що хочеться пити...

Ось нарешті й комори моїх лисичок. На чималій відстані по одному на якихось сто метрів ледь видніють над піском маленькі, завбільшки як супова миска, сухі кущики, геть усіяні золотавими слимачками. На світанку фенек вирушає по харчі. І тут я натрапляю на велику таємницю природи.

Мій лис затримується не біля всякого кущика. Деякі він просто поминає, хоч на них повно слимаків. Деякі, явно побоюючись, обходить. До деяких підходить, але не об'їдає їх. Візьме два-три слимачки і йде до іншого ресторану.

Може, він грається, не хоче одразу наїдатися, щоб розтягнути насолоду від своєї ранкової прогулянки? Не думаю. Надто вже збігається ця гра з тим, що диктує необхідність. Якби фенек наїдався біля першого ж кущика, то за два-три рази він зовсім спустошив би його. І так, переходячи від кущика до кущика, він знищив би всю свою череду. Але фенек обережний і дбає про те, щоб слимаки плодилися. Щоб тільки раз наїстись, він обходить добру сотню цих рівненьких брунатних рідких кущиків, але нізащо не зніме з однієї гілки зразу двох слимаків. Він поводиться так, ніби розуміє, в чому криється небезпека. Бо ж коли він наїдатиметься, не дбаючи про майбутнє, то скоро й слимаків не стане. А коли не буде слимаків, то не стане й фенеків.

Сліди знову привели мене до нори. Фенек там, він прислухається, наляканий шумом моїх кроків. І я кажу йому: «Мій маленький лисе, я вже пропав, але мені все одно цікаво, як ти живеш, як почуваєшся...»

Стою в задумі, і мені здається, що так можна примиритися з усім. Людина думає, що можливо, років через тридцять вона помре, але ж ця думка не заважає їй радіти життю. Тридцять років, три дні... це питання перспективи...

Тільки ось треба забути деякі образи...

 

І я знову йду далі, стомлений, і щось у мені вже змінилося. Якщо міражів нема, я сам їх викликаю...

- Ге-ей!

Піднімаючи руки, кричу, але людина, яка мені махає - то просто чорний камінь. У пустелі все вже починає життя. Я побачив бедуїна, який спав, хотів розбудити його, а він обернувся на чорний стовбур дерева. А дерево? Мене дивує, звідкіля воно тут, і я нахиляюся. Хочу підняти обламану гілку - вона з мармуру! Я випростуюсь, озираюсь і помічаю ще куски чорного мармуру. Все навколо вкрите поламаними деревами доісторичного лісу. Сотні тисяч років тому він повалився, як той храм, зметений страшним первісним ураганом. І віки докотили до мене ці уламки гігантських колон, гладенькі мов криця, скам'янілі, осклілі, геть чорні. Я ще розрізняю, де від стовбура відходили гілки, помічаю, де були живі вигини дерева, лічу річні кільця. Цей ліс, що колись був повен пташиного співу і розмаїтої музики, розбило прокляття, і дерева обернулися на соляні стовпи. І я відчуваю, що кругом все мені вороже. Ці величні чорні останки - чорніші, ніж залізний панцир пустельних горбів - не приймають мене. Що мені тут робити, живому, серед цього нетлінного мармуру? Смертний, якому судилося обернутися в прах, чого я тут, у царстві вічності?

З учорашнього дня я пройшов уже близько вісімдесяти кілометрів. У голові паморочиться, певно від спраги. Або від сонця. Воно блищить на цих стовпах, ніби їх змазали маслом. Воно блищить на цьому панцирі всесвіту. Тут нема більше ні піску ні лисиць. Є тільки велетенське ковадло. І я йду по цьому ковадлу. І відчуваю, як в голові стукає сонце. О! Там...

- Ге-ей! Ге-ей!

«Нічого там нема, заспокойся, ти мариш».

Розмовляю сам з собою, бо мені треба звернутись до власного розуму. Мені так важко не вірити тому, що я бачу. Так важко не побігти щодуху до того каравану, що он іде... отам... бачиш!..

- Дурню, ти ж добре знаєш, що сам його вигадав...

- Тоді на світі немає нічого справжнього.

 

На світі немає нічого справжнього, окрім того хреста, що видніє на горбі кілометрів за двадцять од мене. Чи то хрест, чи маяк...

Але до моря не сюди. Отже, то хрест. Цілу ніч я вивчав карту. Це була марна праця, бо невідомо, де я. Але я придивлявся до кожного знака, який свідчив про перебування людини. І в одному місці побачив коло, а над ним отакий хрест. Переглянув пояснення умовних знаків, прочитав: «Церква, монастир». Біля хреста побачив на карті чорну цятку. Знову подивився в пояснення, прочитав: «Постійний колодязь»... Серце мені аж підскочило, і я перечитав уголос: «Постійний колодязь... Постійний колодязь... Постійний колодязь!» Що там Алі-Баба з усіма його скарбами порівняно з постйним колодязем! Трохи далі я помітив два білих кола. В поясненнях прочитав: «Тимчасовий колодязь». Це було вже не так чудово. А далі кругом - нічого. Нічогісінько.

Так он який то монастир! Ченці поставили на горбі здоровенний хрест - дороговказ для тих, хто гинуть! І мені треба йти тільки до нього. Треба просто бігти до тих домініканців...

- Але ж у Лівії є тільки коптські 22 монастирі.

- … просто до тих учених домініканців. У них чудова прохолодна кухня, облицьована червоною плиткою, а на подвір'ї прекрасний іржавий насос. І під іржавим насосом, під іржавим насосом,- ви здогадуєтесь...- під іржавим насосом і є той постійний колодязь! Ото буде у них свято, коли я подзвоню біля дверей, коли вдарю у великий дзвін...

- Дурню, ти описуєш будинок в Провансі, але й там нема ніякого дзвона.

- … коли я вдарю у великий дзвін, воротар здійме руки до неба й вигукне: «Сам бог вас послав!» - і скличе всіх ченців. Ченці кинуться мені назустріч. Зрадіють мені, як бідолашній сирітці. І поведуть мене на кухню. І скажуть: «Зараз, сину, зараз... ми збігаємо до постійного колодязя…»

І я затремчу від щастя...

Але ні, я не хочу плакати, не хочу тільки тому, що там, на горбі,