Ігор Костянтинович Недоля - Скарб Зеленого Байраку

Молодша сестра з великим згортком коштовної одежі й срібла не встигла сховатись. Її спостиг кочовик.

Того дня скіфи знищили всіх захисників і мешканців Акри. Скрізь палахкотіла велетенська пожежа.

Через кілька років люди звели в Акрі нові будинки й міські стіни, та чимало ділянок лишилися порожні. Кочовики невдовзі знову зруйнували місто. Знову лилася кров.

Знову моторошно голосили жінки, плакали діти, гуготіло полум’я.

Ще кілька разів на Акру нападали вороги з суші та моря й руйнували її. Нарешті люди зрозуміли — у відкритому степу, біля неспокійного моря їхні оселі завжди ставатимуть легкою здобиччю напасників. І вони покинули місто. Тільки руїни свідчили про колишнє життя і людське горе.

Усе заросло бур’янами. Те, що опинилося похованим у землі після першого нападу кочовиків, так ніхто й не чіпав.

Протягом багатьох століть вітри нанесли грунт, дощі розмили горбки, зрівняли ями, і земля сховала у своїй глибині залишки минулого життя. Тільки коли-не-коли плуг вивертав на поверхню шматки каменів.

Люди забули, де стояла давня Акра, у пам’яті зосталася тільки назва міста. В туманних, уривчастих свідченнях древніх письменників згадувалося, що на південь од Пантікапея колись красувалися міста Акра, Кітей, Кіммерік і Єрмізій з пристанями.

Вчені збирали відомості про ці міста. Вони добре знали їхні сумні історії, знали, що робили мешканці, якою мовою розмовляли, яким богам поклонялись, але де стояло місто Акра, вчені достеменно не знали і довго шукали його, але марно.

Археолог скінчив розповідь про життя древнього міста Акри словами:

— Тепер ви розумієте, яка трагедія сталася тут понад дві тисячі років тому?

Вчений глянув на слухачів. А ті дивилися на нього, і їм невтямки було, чому оповідач точно казав про два тисячоліття, що минули з дня загибелі міста: адже лихо могло скоїтися набагато раніше або пізніше. Робітники запитали, чому він так упевнено визначив дату.

— Даруйте мені. Я захопився, малюючи картину загибелі міста, і, мабуть, дещо пропустив. Пам’ятаєте, я згадував про монети — золоті і срібні. Науці відомо, коли і де їх карбували. Частину — в Пантікапеї, декотрі — в Афінах, кілька — в Херсонесі та інших містах стародавньої Греції. Найпізніші з них дають майже точну дату загибелі міста. Зрозуміло?

— Цілком. А коли зроблено камею?

— Постараюся відтворити її історію. Мабуть, вона досить складна, — почав Микола Львович, виймаючи з кишені піджака коробочку. — Камею вирізьблено з багатошарового, різнобарвного агата, дуже твердого каменя. Різьбив її майстер Фемістокл, грек. Різьбар — митець високої культури і великий художник, до того ж знавець каменів. Насамперед він зняв червонувато-бурий шар агата і залишив його в тих місцях, де йому потрібен був цей колір. Те саме він зробив і з білим шаром агата, залишивши його тільки для зображення обличчя жінки. Найтемніший шар, майже чорний, він не чіпав. Завдяки цьому зображення вийшло багатобарвне і дуже чітке на темному тлі.

Шари агата розміщені трохи похило. От різьбар і використав різні відтінки червоно-бурого кольору. Волосся зробив з темнішого — він майже не просвічується — шару каменя. Туніку — одяг богині вирізав із світлішого шару, він ближчий до червоного, але просвічується дужче. Крізь нього мовби видно плече. І здається, під тунікою дихає живе тіло.

Голівка трохи схилена. Роздивляючись обличчя її, вродливе й горде, ми бачимо в ньому задуму, смуток. І цей вираз яскраво видно, хоча голова й маленька — щонайбільше два сантиметри заввишки. Певно, художник прагнув передати смуток, навіяний втратою якоїсь надії, але я хочу сказати інше. Мене вражає мистецтво майстра — творця камеї.

Погляньте на ці найтонші бганочки одежі. Вона ніби зроблена з пофарбованого полотна. А які плавні й округлі лінії плечей та грудей! І все виконано без збільшувального скла, тільки за допомогою шматочка заліза і дрібного наждаку, яким різьбар на простому станку стирав шар за шаром твердий камінь, — мовив археолог, сам, здавалося, зачудований терпінням і винахідливістю митця. — Скільки ж часу треба було, щоб вирізьбити волосся, укладене в таку гарну зачіску? — Вчений задумався, відтак, наче б упевнившись у своїх гадках, вів далі: — Тільки той, хто любить жінку і мистецтво, міг створити цю камею. Важко точно сказати, коли ЇЇ зроблено, ясно одне — час її виготовлення близький до періоду розквіту античного мистецтва.

Віктор попросив у вченого камею. Якусь хвилю дивився на неї, потім промовив:

— Камінь вічності і вічного мистецтва.

Юнак повторив те, що сказав у давнину творець камеї Фемістокл.

Пізно восени поїхали з розкопок археологи і робітники. В управлінні будівництва ухвалили перевести будівництво містечка для робітників в інше місце. Це цілком зрозуміло, адже вчені розкопали поселення стародавніх людей. У музеї тісно, всього не покажеш, а на руїнах городища навіть необізнаний довідається, як по книжці, про життя в давнину.

Віктор працював на руднику, але щосуботи їхав у місто, на квартиру Миколи Львовича. Учений завжди радо зустрічав хлопця. Віктор слухав цікаві розповіді археолога, оглядав у музеї різні вироби і, йдучи назад, ніс книжки з історії. Він твердо вирішив оддати своє життя найцікавішій, на його думку, науці — історії стародавнього світу.

Микола Львович бачив його жадібну цікавість до науки, складної та нелегкої, але захоплюючої, і всіляко підтримував юнака.

Восени 1941 року Віктор мав складати екзамени в університет.

Під час відпустки юнак допомагав ученому розбирати знахідки у стародавньому місті. Це вони з Миколою Львовичем любовно поклали камею Фемістокла на чорному оксамиті ближче до скла, щоб відвідувачі легко могли її роздивитись.

Про камею писали в газетах і журналах, друкували фотографії. Побачив Віктор і своє фото. Микола Львович показував Вікторові численні журнали з фотографіями та статтями.

Взимку 1941 року стародавнє місто, яке бачило безліч нападів, зазнало численних руйнацій, місто, у музеї котрого зберігалася камея Фемістокла, окупували фашисти.

Десятки тисяч мирних людей гітлерівці зганяли до протитанкових ровів і байдуже вбивали.

Тих, хто зоставався, фашисти прирікали на повільну смерть від голоду і нестатків.

Микола Львович, Вікторові