Борис Опанасович Комар - Векша

не заманиш Векшу до курної хижі. Все бігає з такими ж, як сам, дітлахами біля річки, на луках, в пущі від рання до вечора, аж поки з Тетерева почне вибродити сивий туман, а з лісу виступить густа темрява. Хіба що зголодніє, загляне, вхопить шмат хліба й знову гайда світ за очі. Або коли дощ грозовий лине, то притьмом мчить до хижі — треба ж кудись ховатися!

Забавок у нього в ту пору було чимало. В ігрища гуляє різні, на гойдалках гойдається, по деревах лазить, гнізда дере пташині, рибу ловить, гадюк б’є, стежить за бджолами, як ті данину свою з квітів збирають. Місця, було, собі не нагріє.

Зате тепер, зимою, доводиться відсиджуватись у хижі.

Нудно Векші без товариства, сонечка ясного, неба високого, луків зелених. Ото тільки й розрада — дідусеві розповіді. Вже розказав старий і про ведмедів, і про домовиків, і про грізного бога Перуна, який з неба на землю стріли вогняні метає.

А це ще й про богиню Дюдю[46] мовить.

“Отож, коли птахи у вирій відлітають, — починає спроквола дідусь, підкинувши у вогонь поліно, — а листя на деревах опадає, приїжджає вона з Морозом до нас у кожусі ведмежому на рябих кобилицях. Стеле собі дороги крижані по річках і озерах, вкриває землю снігом. Потім випустить з торби своїх духів нечистих, хуртовину й завірюху, і блукають вони попід житлами, у двері грюкають, по покрівлі скачуть, будять людей, щоб клали вогнища. А то в поле вискочать і там казяться на привіллі. Сама ж у ліс простує — сипле з рукава іній на дерева…”

“Хіба лісовик їй не перечить?” — дивується Векша, переставши крутити жоренця.

“Що лісовикові! Він ще восени провалюється в землю і спить там”.

Векша, забувши, що йому треба молоти, замислюється, довгенько сидить непорушно. А старий тим часом задрімав.

“А це правда, дідусю, що в лісі не можна свистіти?”

“Що кажеш?..” — прокидається дідусь і наставляє до онука вухо.

“Чи правда, питаю, що в лісі не можна свистіти?”

“Еге, еге, правда. Пробудиш лісовика від сну, він розсердиться й може накоїти лиха: або заманить у хащі й залоскоче, або в трясовину заведе”.

І далі вже оповідає, наче й не дрімав допіру:

“Та все ж лісовик добрий, коли його не дратувати. Тоді він і звірину ловцям наганяє, і бджіл змушує носити мед смердам у борті; може й недугу в людини відібрати. Ласий тільки до подарунків дуже. Колись ішов я на лови, поклав йому на пеньок окраєць хліба, сіллю посипаний. Навіть і відійти не встиг, як чую — кущі шумлять за мною, галузки сухі тріщать. (Це він, хитрун, до пенька крався!) Переждав я трохи, повернувся — окрайця мовби й не було.

“Чого ж ви не підгледіли, який він?”

“О, таке робити не слід, лісовики не люблять, коли за ними хтось стежить”.

“А лісовички — це його дочки?” — допитується Векша.

“І дочки є, і жони. Тих люди бачили. Вони на гіллі все гойдаються, коси довгі чешуть та пряжу срібну на деревах снують. Видів, літає біла пряжа? Ото вони, як ідуть на зиму спати, пускають її за вітром…”

Слухає Векша, затамувавши віддих. А в двері торготить і торготить хуртовина, холодом дихає та все нагадує, щоб вогнище підживляли.

Векша вибрав із купочки кілька товщих і сухіших березових цурпалків, обережно, щоб не попекти рук, підклав у багаття, та й знову до дідуся:

“А русалки хто — їхні сестри?”

“Ні, не сестри. То втоплениці. Яка дівчина втопиться, так і стає русалкою”.

“Там вони й живуть, у воді?”

“Авжеж у воді. Взимку, як і лісовички, сплять, а весною і літом виходять місячної ночі на берег, ігрищами всякими бавляться, співають. Звідки, думаєш, беруться оті пісні й танки, яких співають і танцюють наші дівчата з молодиками? Від русалок і лісовичок. У них вони переймають. Тихцем підслуховують, піддивляються і запам’ятовують”.

“І не бояться?”

“Чого “не бояться”?”

“Підслуховувати й піддивлятися”.

“Звісно, бояться, бо русалки як угледять кого, то зразу заманять, затягнуть до себе і залоскочуть. Колись у давнину, кажуть, і в нас заманили дівчину. Вона, та дівчина, начебто дуже любила русальські співи і часто ходила вночі до отого великого озера, що в пущі, слухати їх. А там було, та й зараз є, багато русалок. Ось одного разу вони якось підстерегли її, вхопили і давай лоскотати. Якби ще трохи, так і залоскотали б. Але, на щастя, її регіт зачув водяник і виринув з озера, щоб подивитися, кого лоскочуть русалки. Підійшов, поглянув на дівчину і остовпів, бо вона була красуня з красунь, ще ніколи він не бачив такої купавої[47]. Далі відігнав русалок і мовив: “Ходи, дівчино, в моє водяне князівство. Будеш мені першою жоною”. Вона мовчить. Де ж бо це чувано — віддаватися за химерного страшного дідугана-водяника. Та ще такій красуні! “Погоджуйся, — умовляє той, — бо якщо не захочеш, то тут тобі й кінець — залоскочуть мої водяні діви”. Що було робити бідоласі — погодилась. Забрав її водяник із собою, показав свої володіння, терем підводний, незліченні коштовності. “Всі ці багатства, — каже, — віднині належатимуть нам обом”. Жити б красуні там весь вік у розкошах і добрі, так ні, відразу засумувала. Вже водяник і лащився до неї, і дарунки всякі давав, і розважав, як міг, не помагає. Завжди в зажурі, ні ласки від неї, ні слова привітного. “Чому ти така? — почав допитуватися. — Чого тобі не вистачає? Може, хто образив чи недуга якась причепилась?” — “Ніхто