Володимир Миколайович Владко - Чудесний генератор

Данило Якович ствердив:

— Здається мені, що так…

Тоді Рома не витримав. Він підняв руку, немов збираючись щось схопити в повітрі, і запитав ще:

— Гаразд, а якщо б вам показати нову, так би мовити, рослинність на істоті, якій напевно не властиве линяння, тоді б ви повірили?..

— Хм… тоді, звісно, що ж скажеш…

Аудиторія з інтересом слухала. Вона побачила, як Рома після цих слів Данила Яковича поривчасто простягнув свою довгу руку понад головами Олеся й Тетяни Гаврилівни. Тетяна відсахнулася з переляку:

— Ой!..

Але рука пройшла повз її голову. Рука на мить повисла над головою Андрія Антоновича, як шуліка впала вниз, схопила в свої пазурі славнозвісну хутряну шапку, що її невмолимо не знімав старий, — і підняла її вгору. Андрій Антонович зблід. Він схопився обома руками за голову, немов намагаючись прикрити її і зойкнув:

— Та що ти робиш?..

Було вже запізно. Переможний голос Роми звучав у стихлій кімнаті.

— Так ось, шановний Данило Якович, ви маєте перед собою живу істоту, якій аж ніяк не властиво линяти. Ось вона перед вами. Наш старий знайомий Андрій Антонович, що досі міг правити на найкращий зразок реклами типу «я був лисим». Чи доводилося вам, товариші, бачити десь більш безнадійну лисину? Це ж була справжня Сахара, а не голова. І ось — маєте!

Рома майже силоміць відвів убік руки Андрія Антоновича, що соромливо закривав голову. А що Андрій Антонович пручався, Рома ласкаво вимовив:

— Нічого, нічого, Андрію Антоновичу. Ви тепер все одно як науковий об’єкт. Нічого не поробиш. Зате — наслідки які багатющі. Дивіться, товариші, на цю колишню пустелю Сахару.

Так, це було дійсно новиною не тільки для неофітів, як от Данило Якович, Ганна або Тетяна Гаврилівна. Ні, здивування охопило всіх без жодного винятку. Рая поглядала то на голову Андрія Антоновича, то на Рому, немов не вірячи своїм очам. Олесь відкрив рота — і так застиг. Містер-Пітерс підійшов ближче і придивлявся, ледве стримуючи в собі бажання помацати цей новий об’єкт рукою.

І справді, тут було на що подивитися.

Колишня лисина Андрія Антоновича змінила колір. Вона зробилася коричнявою. І на ній, закриваючи її немов рівним густим газоном, кучерявилося нове волосся близько півсантиметра завдовжки. Це був уже не пушок, що його Рома бачив вранці; ні, це було волосся, справжнє густе нове волосся. Рома аж крикнув:

— Ач, як зросло!..

Містер-Пітерс не стримався. Він обережно доторкнувся пальцем до розкішної молодої шевелюри і повернувся до Роми:

— Та скажи ти, коли це вийшло? Що за секрети?

На Ромі зібралися всі погляди — здивовані й зацікавлені. Але запал уже покинув Рому. Він відчув ніяковість, слова почали путлятися в його роті:

— Та це ми сьогодні… Андрій Антонович дуже просив… ну я й просвітив його лисину… от і все…

— Ранком? Сьогодні? — перепитав Данило Якович.

— Ага, — зніяковіло погодив ся Рома.

— Ну, так… це так… — не знайшов слів директор.

Але Містер-Пітерс не міг не використати таке явище.

Він підбив підсумки всьому цьому:

— Оскільки шановний Данило Якович не суперечить, що Андрієві Антоновичу не властиве линяння як таке, йому доведеться визнати й попереднє: нова шерсть на кішці так само виросла лише внаслідок просвічування. Тільки тут ми маємо значно ефективніший приклад. Бо це нове волосся зросло протягом всього одного дня. Рома, можеш взяти патент на наймогутніший засіб зарощування лисин. Це ти правильно згадав про рекламу «я був лисим». Андрію Антоновичу, вітаю вас. Ви були об’єктом дуже цікавого відкриття. Ваше ім’я з пошаною й подякою віднині згадуватимуть мільйони лисих цілого світу. А що я свого часу так само примушений буду використати ваш спосіб, заздалегідь висловлюю вам і мою щиру подяку.

І Містер-Пітерс поважно потиснув руку Андрієві Антоновичу. Старий слабо пручався, мурмотячи:

— Та чого ви всі причепилися… та ну вас…

Але обличчя в нього було радісне й щасливе. Він радів, як мала дитина, що дістала собі нову ляльку.

Данило Якович оглянув кімнату. Він помітив, як посміхається Містеру-Пітерсу чорноока Ганна, помітив зле обличчя Раї. І водночас не обминуло його уваги й те, якими очима дивиться на Рому Тетяна. Мабуть, в уяві цієї жінки Рома був магом і чарівником… Данило Якович заговорив:

— Нічого не поробиш, хлопці, справді в вашому розпорядженню велика сила. Так от, починайте працювати. Зерно ми в основному вже просвітлили, тепер черга за худобою. Ти кажеш, Містер-Пітерс, що бригадами працюватимете?..

Рая прислухалася уважніше: про бригади вона досі нічого не чула.

— Ага, — відповів Містер-Пітерс. — Бригадами буде краще. Зараз ми остаточно затвердимо їх склад. Так от, бригада коло корів — Рома і Тетяна Гаврилівна. Немає заперечень?

Які заперечення? Рома остаточно видхнув під час свого запального попереднього виступу. Він безпорадно поглянув на Тетяну — і зустрів там такий вислів надії, такі сповнені ласкою очі, що навіть дивним здавалося, як вони вмістили стільки її. Отже, Рома мовчав.

— Друга бригада — Олесь. Він працюватиме з… ким саме, Олесю?

Олесь засміявся:

— Та в мене немає нікого. Мені просто робітників треба буде.

— Хм… — Містер-Пітерс замислився. — А втім, хай. Якщо потрібний буде хтось, скажеш. Третя бригада — ми з товаришкою Ганною коло птахів і їхнього господарства. Немає заперечень?

Власне, заперечувати могла б лише Рая. Але вона гордо мовчала. Ображені почуття примушували її не говорити жодного слова.

— Так, — продовжував Містер-Пітерс, — так. Ну, і нарешті Рая. Їй, скільки мені відомо, помічників не треба. Отже, хай вона користується з послуг шановного Андрія Антоновича. І, звісно, завідувача кролівництвом. Правильно, Данило Якович? Ол райт!

Данило Якович