Топ популярних книг за місяць!
Knigoed.Club » Пригодницькі книги » Сини Великої Ведмедиці 📚 - Українською

Лізелотта Вельскопф-Генріх - Сини Великої Ведмедиці

174
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку "Сини Великої Ведмедиці" автора Лізелотта Вельскопф-Генріх. Жанр книги: Пригодницькі книги.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 27 28 29 ... 159
Перейти на сторінку:
Токай-іхто є сестра надзвичайної вроди. Вона ще надто молода, щоб бути одруженою, і Шеф де Лю не дуже дивувався з того, що й сам вождь, здається, ще не мав дружини. За звичаєм вільних дакотів, рідко який воїн раніше двадцяти трьох років починав обирати серед дівчат господиню для свого намету.

Розстеливши узористі рогожі, молода індіанка принесла одну за одною три стоси мисок з глини і темного твердого дерева, і розставила їх по три на рогожах. До кожних двох мисок вона поклала гарні ложки, вирізьблені з рогу гірської кози. Таким чином, для кожного гостя дівчина приготувала столовий прибор. Потім знову з'явилася стара індіанка, обличчя якої було порізане тисячею зморщок. Одну з дерев'яних посудин прибору вона наповнювала жовтуватим жиром, певно, як здогадувався Шеф де Лю, шпиком з бізонячих кісток, а другу — темним порошком: це було добре висушене і дрібно розмелене бізоняче м'ясо, що мало назву пемікан. Третя череп'яна миска лишалась порожньою. Молода дівчина принесла ще десять шкіряних кисетів, у кожному з яких був тютюн і ще по грудці бобрового жиру для кращого смаку тютюну. Дев'ять кисетів вона розіклала біля кожної миски, а десятий поклала окремо. Потому дівчина зникла, як і стара жінка, в глибині намету і сіла там тихо й нерухомо, чекаючи наказів господаря намету.

Тобіас знав про ці звичаї панування чоловіків у племенах, витіснених у неродючі прерії і змушених жити виключно з полювання, що було чоловічою справою. В індійських народів, які колись, населяючи родючі долини й ліси сходу, обробляли землю, займались скотарством і торгівлею, жінка була вільна й рівноправна.

Токай-іхто одягнув мокасини з козлової шкіри, облямовані по швах бахромою, гамаші і багато розшиту довгу куртку з лосиної шкіри. Із зброї він лишив при собі тільки ніж з різьбленою рукояткою. Потім підніс обома руками корону з орлиних пер з довгими китицями з таких самих пер і надів на голову. На цьому головному уборі вождя не було жодного пера, що б не мало певного значення і не розповідало б про подвиги їхнього власника. Маленькі пучки червоного пуху на самому вершечку корони означали вбитих ворогів. Надрізи на кінчиках пер і червоні малюнки говорили знавцеві, скільки Токай-іхто поранив славетних ворогів і скільки разів сам був поранений. Пера з хвоста рідкісного «військового орла», якого взагалі дуже важко вбити, вирізнялись своєю красою і були всі» однакового розміру. Оправа корони була оздоблена білим горностаєвим хутром.

Коли Токай-іхто наблизився до вогню, Тобіас із захопленням підвів на нього очі. Він бачив цю людину на тлі трофеїв, що висіли у наметі на жердинах і свідчили про мисливські та бойові подвиги самого Токай-іхто та його батьків: бізонячі черепи й роги, величезна шкура сірого ведмедя з головою, разки з ведмежих кігтів та зубів, палиці з гнучкими держаками, луки, коштовні, майстерно вирізьблені сагайдаки, списи, товсті круглі щити із складеної всемеро шкури з шиї бізона, що відбивали навіть рушничні кулі і захищали від багатьох небезпек. Вогнестрільної зброї не було видно. Здобуту зброю вождь, певно, розподілив між воїнами, а свою власну, яку він не брав на полювання, мабуть, десь добре сховав.

Коли намет і сам хазяїн були готові до прийому, Токай-іхто пішов, щоб особисто запросити гостей, що користувалися особливою пошаною. Трохи згодом він привів під руку старика, в якого під тягарем років уже зігнулася спина і хилилася донизу голова. Білий як сніг старий був чаклуном селища; до нього ставились із забобонним страхом, а на раді вождів він не тільки був рівний всім, а навіть більш впливовим, ніж вожді. Поряд старого виступала якась показна постать. Високе чоло, твердий погляд свідчили про неабияку силу волі і розум. На цьому чоловікові також була накидка з розмальованої шкури, на голові прикраса з бізонячих рогів, оздоблена орлиними перами, якою удостоювали небагатьох воїнів і вождів, що однаково відзначалися і під час ради, і в бою. Вкорочені і старанно відшліфовані бізонячі роги, розміщені залежно від розміру, були вільно прикріплені до низенького вінця з горностаєвого хутра і погойдувалися від кожного поруху голови. З потилиці звисала китиця з орлиних пер, теж прикріплена до горностаєвого вінця.

Шеф де Лю і без пояснень Токай-іхто відразу здогадався, хто був перед ним: Відпочиваючий Бізон — на той час один з найвпливовіших чаклунів племені дакотів. Отже, і він тимчасово перебував тут, а не в Чорних горах, як думали у форті. З прихованою і тому ще сильнішою цікавістю розглядав розвідник людину, чиє ім'я було відоме від Атлантичного до Тихого океану. Так, це небезпечний супротивник!

Токай-іхто провів обох найзнатніших гостей на почесні місця. За ними до намету ввійшли й інші запрошені і посідали біля вогнища; серед них був посланець від племені пані, на маківці його, геть-чисто виголеного, вилискуючого черепа задерикувато погойдувався пучок волосся, і багато вбраний упсарока: у цього на голові не було ніяких прикрас, а красиве густе волосся, штучно подовжене прив'язаними пасмами, спадало аж до ніг.

Господар урочистої вечері сів у колі своїх гостей. Стара жінка принесла йому довгу люльку з вирізьбленими різними фігурками на голівці. Токай-іхто набив люльку тютюном з червоної верби, додавши туди трохи бобрового жиру і щіпку сушеного бізонячого кізяка. Цей жалюгідний сурогат заміняв жителям прерій тютюн, який вони колись вирощували на родючих землях, давно загарбаних білою людиною. Щоб запалити люльку, вождь не скористався полум'ям з вогнища, а, як велів звичай, узяв кресало. Воно являло собою два маленькі шматочки дерева, твердого і м'якого; в одному з них було видовбане заглиблення, і туди насипано трохи товченої кори. Тручи дерево об дерево в заглибленні, вправні руки індійця висікали іскри так само швидко, як це робили білі за допомогою кременю, сталі й трута. Бізонячий кізяк, що легко займався, відразу почав горіти. Зробивши дві глибокі затяжки, вождь передав люльку далі, і вона, обійшовши усіх по колу, знову повернулась до нього. Можна було починати вечерю.

Токай-іхто кинув у вогонь шматок м'яса в жертву духам, і це було знаком до початку вечері. Господар зняв з рожна підсмажені бізонячі ребра і власноручно розподілив їх між гостями. Гості поклали великі шматки у поставлені біля кожного череп'яні миски, вийняли власні ножі і почали різати та їсти м'ясо. Шеф де Лю також

1 ... 27 28 29 ... 159
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Сини Великої Ведмедиці», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Сини Великої Ведмедиці"