Олександр Миколайович Левченко - Вічний рух

тихо прочинилися і робітники лабораторії внесли обладнання. Вони вовтузилися довго, встановлюючи та перевіряючи правильність пристрою. До кімнати зайшов експерт, причинив за собою двері, оглянув обладнання і наблизився до Алана.

— Що ж, ми можемо починати. Думаю буде зайвим, коли хтось буде сторонній.

Він дістав з валізи прозорий пакет та під’єднав до пристрою.

Алан зняв сорочку, ліг на ліжко.

— Ел, все що станеться, ти опиши — і в справу, зроби висновки, ти знаєш, — Алан поспішав. Дістаючи ключі для помічника від сейфу його руки ледь тремтіли.

Голка плавно та акуратно ввійшла в шкіру, судина ледь розширилась, зустрівши сталеву гостю. Вміст пакету почав поступово зменшуватися. Експерт швидко під’єднав до Алана всі передавачі, і підсів на ліжко, спостерігаючи за пристроєм. Інспектор відчув хвилі сонливості, які поступово відтягували його з реальності. Очі Алана заплющилися, голова схилилася набік.

Ел це відразу помітив.

— Він, здається, втратив свідомість, йому поганої Що ж ви, робіть що-небудь! — кинувся він до експерта.

— А де привід для хвилювання? Всі показники в нормі, все проходить успішно.

Ел був готовий штовхнути експерта.

— Ви що не бачите?

— Бачу. Факт неординарний, але я підкреслюю — все в нормі.

Пакет спорожнювався. Ел нервував. А експерт не, міг пояснити, чому Алан втратив свідомість. Він лише бачив дані пристроїв і вірив, що вони помилитесь не можуть.

* * *

Крізь маленьке віконце лабораторії було чутно дощ. Він стукав по шибках, потім ковзався по підвіконню, розбивався об асфальт. Потоки, утворювані на землі, звивались поміж камінців і бігли донизу в люки каналізації і падали на дно стічних труб сильними водоспадами. В нутрощах труб вони прискорювали свої течії, ставали сильнішими і перетворювались в струмки, розкидані у різні сторони міста. Проходячи крізь ґрунт вода приєднувалась до підземних струмків. Разом з ними вона виходила на поверхню. Тут течія дещо уповільнювалась. Спокійні води річок неспішно вливались в моря. Хвилі невдоволено пінилися, розбивались одна об одну і поспішали на схід. Викочуючись в океанські простори, багато з них розчинялося і лише численні відходили підводними течіями на північ, щоб додати сил Гольфстріму. Цей велетень розбурхував Північну Атлантику допоки ставало сил. Потім води течії слабшали і одразу ставали кригою. Так починалося їхнє дрейфування в Північному Льодовитому океані. Рухаючись роками крижини обростали сніговими бурунами, іноді кришилися, росли і розпадались. Це тривало доти, поки не виходили до чистої води, що несла айсберги на північ. Розкидані в усіх напрямках вони пливли в різні частини світу, тонучи і випаровуючись в теплих зонах, утворюючи чи то тумани, чи то роси на луках. Звідти доля несла їх знову і знову далі.

* * *

Крові в пакеті залишилось зовсім мало. Експерт прослідкував її до останньої краплі і перекрив маленький гвинт на трубці, що вела до голки. Кров зупинилася і він швидким рухом витягнув її з судини. Алан все ще лежав нерухомо.

— У нього збільшилась швидкість циркуляції крові в організмі, — констатував експерт, звіривши показники приладів, — він повинен повернутися до свідомості.

Потому Алан поворухнув рукою і помалу повернув голову. Після невеличкої паузи він знову ворухнувся, відкрив очі. Поведінка спокою Алана запевняла, що все у нормі. За кілька хвилин він піднявся і вже зовсім легко трусонув головою.

— Ну що, я ніби живий, — але голос Алана став нижчим і хрипів. — Всім дякую. Експеримент вважаю успішним. — Він переборював в’ялість і через силу піднявся з ліжка.

— Це лише факт, що ви живі. А от за ваше здоров’я я побоююсь, — мовив експерт, від’єднуючи датчики, — спостерігався цікавий факт. Ви занурилися в глибокий сон, ніби ми не кров, перекачували вам, а кінську дозу снодійного.

Алан розправив плечі і потер руки.

— Так, лікар, я це відчув і це чудово. Це те, що мені було необхідно. — Інспектор відчув полегкість і вже впевнено підвівся. — Дякую. Тепер ми з Елом маємо поспішати.

Біля дверей на вулицю Ел порушив мовчанку.

— Пане інспектор, я нічого не розумію. Що сталося і якого біса усе це потрібно?

Алан зупинився на тротуарі.

— Любий мій Ел, зараз я буду робити свою справу, а ви будете мовчати і допомагати мені. Коли усе скінчиться — розповім похвилинно. А поки що ви їдете у офіс охороняти сейф з справою і оборонятися від шефа поліції. Будь що маєте вистояти. А я виїжджаю на декілька днів. Та, навіть якщо я затримаюсь більш як на два дні — справу нікому не давати.

— Ви чогось боїтесь, інспекторе? Мені здається, що ніхто до пуття навіть і не знає,чим ви займаєтесь. Чого ж даремно хвилюватися? — здивувався помічник.

— Ел, ви мене не розумієте. Можливо ніхто й не знає, але я есе одно боюсь, тому що якщо не використаю таку можливість — мені цього не вибачить сам Господь Бог. А тому, доста розмов. Лізьте в машину, — і в офіс. Я може вам зателефоную, хоча звідти буде дорогувато.

Алан сів в машину і за хвилину її вже не було видно в загальному потоці. Ел не міг одразу зорієнтуватися. Лише в офісі він зрозумів: Алан поїхав витягувати зі свідків докази і що він знає, де їх шукати. Єдиною темною плямою залишалось те, що все це ніяк не можна було пов’язати з відвідинами лабораторії і подіями в ній. Дві доби Ел мізкував над цим і єдиний висновок, який зародився в його голові — поява інформації у інспектора прямо пов’язана з вживленням цього зразка рідини з квартири. Як людина здорового глузду Ел боровся з природним страхом за все скоєне. Він розумів, що хтось із світу іншого через якісь видива, вказує напрямок пошуку винних. Розумів, але визнати не наважувався. Ел з нетерпінням чекав Алана.

Увечері другого дня сталося те, чого так боявся інспектор. Шеф зі своїми однодумцями змушували Ела закрити справу без інспектора. Докази шефа були різноманітними: завал