Збігнєв Херберт - Натюрморт із вудилом

такими, що вони виглядають, наче живі, не лише вражаюче подібними, а й тотожними з моделлю. Рука інстинктивно тягнеться до образу, прагнучи визволити з рам приспану екзистенцію. Старі майстри апелювали не тільки до ока, вони будили й інші чуття — смак, нюх, дотик, навіть слух. Отож, спілкуючись із їхніми творами, ми цілком фізично відчуваємо кислий смак заліза, холодну гладкість скла, лоскотання персиків і велюрів, лагідне тепло глиняних дзбанів, сухі очі пророків, букет старовинних книг, подмух близької бурі.

Композиція твору Торентіуса проста, мало не аскетична. Образ побудований на горизонтальній і вертикальній осях, тобто, спирається на схему хреста, він може становити вдячний матеріал для прихильників формального аналізу, їхніх дещо школярських пошуків паралелей, перпендикулярів, квадратів, кіл і трикутників. Проте в цьому випадку такі починання видаються безплідними. Від самого початку мене переслідувало непереборне враження, що в нерухомому світі образу діється щось значно більше, щось вкрай істотне. Зображені предмети наче пов’язані в якісь значущі грона, а композиція загалом містить послання, можливо закляття, зафіксоване літерами забутої мови.

На думку багатьох мистецтвознавців, Натюрморт із вудилом втілює одну з надзвичайно популярних алегорій — алегорію Vanitas. Можна визнати їм слушність, бо хто б насмілився опонувати Еклезіастові, який каже, що все є марнотою марнот. Однак це просте тлумачення здається надто поверховим, надто загальним. Як пояснити, скажімо, небувало сміливе, «сюрреалістичне» зіставлення в образі вудила, що жахливо нависає над трійцею начиння? Але насамперед — ота картка з нотами й текстом. Може власне тут треба шукати прихованого сенсу твору?

Текст голландською мовою звучить:

Е R Wat buten maat bestaat int onmaast qaat verghaat.

Абревіатуру, вжиту на початку вірша, можна прочитати, як Eques Rosa Crucis[42], що наводить нас на старий слід, себто припущення, що Торентіус був таки розенкрейцером. Утім, по суті, це не є жоден доказ. Так само легко митець міг намалювати цей образ на замовлення когось із членів Братства, виконуючи його інструкції. Подібним чином, у середньовіччі переважна більшість вівтарних композицій постали згідно з точними вказівками теологів, які диктували творцям мізансцени, символи, навіть барви. Про це чудово свідчать збережені угоди.

Гномічні вірші, особливо ті, щодо яких існують припущення, наче вони є езотеричними текстами, треба радше пояснювати, а не тлумачити слово до слова, інакше кажучи, наближатися до них сходинами значень, обережно, навшпиньки, оскільки буквалізм сплощує сенс і полохає таємницю.

Ось як я розумію той текст, вписаний в образ Торентіуса:

Те, що існує поза мірою (ладом) у надмірі (безладі) поганий свій кінець спіткає.

Я усвідомлюю, що це один із можливих перекладів, і він звучить доволі банально порівняно з оригіналом, якому притаманна більша інтелектуальна насиченість. Однак позірна очевидність цього переказу не повинна знеохочувати. Той, хто мав справу з думкою піфагорійців чи неоплатоніків, добре знає, яку велику роль відігравала у цих течіях символіка чисел, міри, ваги, пошуки математичної формули, яка б єднала людину з космосом.

Інтелектуальна конструкція вірша спирається на антиномію гармонії та хаосу, тобто розумної форми й аморфної матерії, яка в космологіях багатьох релігій була породженням пітьми, що очікує на божественний акт творіння. В етичних категоріях натюрморт Торентіуса зовсім не є, якщо мої припущення слушні, алегорією Vanitas, проте алегорією однієї з кардинальних чеснот, званої поміркованістю: Temperantia, Sophrosyne. Саме таку інтерпретацію накидають зображені предмети — вудило, вузда пристрасті, начиння, які надають кшталту аморфним рідинам, а також келих, наповнений лише до середини, наче на згадку про похвальний звичай греків змішувати вино з водою.

Отож, у мене були підстави вважати мою екзегезу образу Торентіуса дуже правдоподібною. Чи ж не була вона ясною та логічно зв’язною? Вона мала тільки одну ваду — власне ту підозрілу простоту.

Мені не давав тоді спокою той вірш, вписаний в образ, із його кам’яною зв’язністю та досконалістю сакральної формули. Щоб сягнути до його філософських джерел, я почав гортати трактати сучасних маляреві езотеричних письменників, насамперед Йоганна Валентіна Андреа — Fama fraternitatas[43] i Confessio[44] є підставою для пізнання доктрини Братства; відтак твори англійського лікаря Роберта Флада, який дуже багато зробив для поширення ідей розенкрейцерів; дивакуваті та складні книжки алхіміка Студіона, котрий шукав ідеальної міри Містичного Храму; і, ясна річ, твори Якоба Бьоме й Теофраста Бомбастуса з Гогенгайма.

Спершу читання герметичних творів має присмак Великої Пригоди, воно є чудовою мандрівкою екзотичними країнами неосвоєної думки. Сірі абстракції філософів заступають вдячні символи та образи, все навзаєм в’яжеться й прямує до спрагненої Єдності, а світ стає легким і прозорим. Варто лише прийняти перший вутлий засновок, варто лише засвоїти таємничу мову, не питаючи про дефініції, довіритися Методові. Піддатися — тобто повірити. Яка то дивина, що найпаскудніше ідеологічне засліплення відбувається подібним чином.

Мені, мабуть, не бракувало терплячості, навіть доброї волі, — забракло покори. Це мій скептичний диявол беріг мене від нестями і ласки Ілюмінації. Кажу це без пихи, з дрібкою жалю. Нарешті зосталося вже тільки холодне розкошування. Не осягнувши ініціації, відштовхнутий Таємницею обраних, я низько впав у пекло естетів. Далебі, прегарні ці конструкції визволених умислів — запаморочливі піраміди духів, повітряні замки, дзеркальні лабіринти