Брати Капранови - Зоряний вуйко

— За три тижні нічого не знайшли?

— Ні, — він розвів руками.

Та-ак. Спеціалісти.

— А поліція що?

— Шукає, — він скривився. Поліцію в УГС заведено зневажати.

Я зразу розкинув у голові варіанти.

— Він полетів із Землі?

— Виключено. Ми перевірили.

— Під чужим прізвищем?

— Виключено. Того дня полетіло сто шістдесят п’ять землян, з яких дев’яносто сім жінок, п’ятнадцять дітей, п’ятдесят три чоловіки, всіх простежено, тридцять один вже повернувся, троє у відрядженні…

— Так, зрозуміло. Хлопці таки добряче попрацювали. Але… але. Врешті, через це вони й прийшли до старого Мамая. Гриць розповідав, а я слухав і думу думав. Наче все зроблено як слід — систематично, з підходом. Відчувається школа. Але творчості нема. Нема тої творчості, що і повинна відрізняти працівників УГС. Навіщо ж інакше вона потрібна? Нишпорити по космодромах здатен кожен мент.

— Може, вбили? — перервав я хлопця.

— Навряд чи, — сказав він. — Його викрали. Розумієте, викрали з готелю, а якщо вбивати, то навіщо викрадать? Можна на місці.

Рація в його словах була.

— Коротше кажучи, на Землі його нема, в Галактиці його нема. Серед вбитих нема, серед живих нема. А де ж він?

Хлопець розвів руками. Файно. Агент УГС розводить руками. І все. Я мовчки підвівся і пішов з пивниці геть. Моя тачанка вірно чекала біля дверей.

— Грицю, Грицю, до роботи… — промурмотів я, відчиняючи дверцята.

— Що? — обізвався ззаду хлопець, що, як виявилось, ішов за мною.

— Нічого. Їдемо, — я вмостився на сидінні. — До УГС.

Щоб мене зустріли, як рідного, сказати не можна. Ляха не було, а решта дивилась на мене, як горобець на міліціонера.

Чули? Сам Мамай! Жива Легенда!

Невже я такий старий? Настрій зіпсувався. Так, тут працювали молоді хлопці, зовсім молоді, дужі, з козацькими вусами та білими рівними зубами. Вони зараз усі такі, ці молоді, приємно дивитись. А от без мене все одно не можуть. Не прожити Україні без Мамая.

Ми з моїм Грицем вмостились біля монітора. Замиготіли заставки: «зберігати в таємниці», «тільки для працівників УГС» і таке інше. Потім на екрані з’явився рудий вусатий огрядний дядько з капризним підборіддям та синіми очима, круглими, як ґудзики. Дійсно, вуйко собі та вуйко. Нічого більше про нього не скажеш.

- Ґедзь Пантелеймон, перший заступник кошового отамана Першого Коша Великого Возу Галактичного Українського Конгресу, фінансовий директор корпорації «Зоря». П’ятдесят три роки, одружений, троє дітей… — вголос читав мені Гриць, а я все вдивлявся в круглі очі зниклого вуйка та намагався вхопити там щось, бодай ниточку.

Де ж ти подівся, га?

— За свідченнями близьких людей, характер рівний, трохи бурчливий, ворогів не має, друзів багато, за свідченням службовців «Зорі», тямущий фінансист, добрий фахівець, як сказала одна пані, «хитрий хохол». На роботі і вдома взаємини рівні. Шкідливі звички: палить тютюн, п’є багато пива…

— Хіба це шкідлива звичка? — спитав я.

Гриць підняв очі від монітора, потім посміхнувся й почав знову:

— Погані звички: палить тютюн, п’є багато пива, уві сні дуже хропе…

— Дуже? — уточнив я.

— Дуже.

— Як саме?

Гриць знову звів очі:

— Так, що дружині доводиться спати в іншій кімнаті… — він вловив у моїх очах іронію і знову посміхнувся. — Ні, він і справді дуже хропе.

Нам показали зйомку номера в готелі після зникнення пана Ґедзя. Жодних слідів боротьби, жодного безладдя, ліжко зім’яте, ковдра відкинута, так, наче осьо спав чоловік, потім підвівся і вийшов. Єдине, що вся одежа лишилася в номері. Але з готелю пан Ґедзь не виходив, та й взагалі, за інформацією від адміністрації, з готелю того дня не виходив жоден голий чоловік.

«Лінгвісти, — подумав я. — Скажуть таке: не виходив жоден голий чоловік. Так, наче жінки виходили, а от саме чоловіків не було. Шляк би їх трафив, тільки мову псують».

— Слухай-но, — мені раптом спала на думку одна річ. — Коли він хропе, та ще й гучно, то, мабуть, сусіди чули це, га? Я гадаю, в готелях стінки не надто товсті.

— Не надто, — погодився Гриць. — Тому адміністрація вимушена була відселити всіх сусідів з бокових кімнат і навіть згори та знизу. Тобто чотири кімнати, що мають спільні перестінки або перекриття з кімнатою 211, тієї ночі були порожні.

Але швидко здаватися нас не привчили.

— Грицю, — попрохав я. — А у вас є план готелю?

Він мовчки натиснув кнопку, і на моніторі намалювався план. Кімнату 211 прикрашав жирний червоний хрест.

— Сусідів навпроти опитували?

— Так, навпроти жили двоє молодят з Харкова. Вони всю ніч займалися коханням, тому нічого не чули.

— Добре, — я подумки домалював до плану третій поверх, потім перший, підрахував… — А у кімнаті 110 хто жив?

Гриць на мить замислився, потім натиснув кнопку:

— Пані Стрейзанд, Кейптаун, 89 років, удова.

— Допитували?

Гриць здивовано звів брови:

— Ні. А навіщо? Ми допитували всіх, хто жив на шляху від 211-ї до виходу, а 110-а — це поверхом нижче і зовсім в інший бік.

Я зробив суворе обличчя.

— Знайдіть її, будь ласка, — і поки Гриць порпався з кнопками комп’ютера, пояснив: — Розумієш, 110-а має спільний кут з 211-ю, а старі пані завжди погано сплять, тому вона могла багато почути, як ти вважаєш?

Тут на моніторі з’явилося обличчя старенької сивенької жінки зі жвавими очима. І подивившись в ці очі, я зрозумів, що не помилився.

— Хау ду ю ду? — чемно запитав Гриць.

— Хау ду ю ду, — відповіла жінка. — Вот’с хеппенд?

Гриць видобув з кишені посвідчення