Володимир Іванович Щербаков - Сім стихій

й інакше: така-сяка турбота дає нетривкий успіх, далі — не без сприяння людини — ліси відступають, річки міліють, звірі та птахи нашукують нові місця або ж гинуть. Так він мені пояснив.

Янков збирався завітати в наші краї. Я квапив його. Між нами — три-чотири години дороги, а він усе барився. Починався вересень. Мені належала відпустка. А я на нього чекав і сидів у місті, утішаючись думкою про те, як ми з ним обшастаємо узбережжя та гірські перевали. Десь у хащах набредемо на білий горіх і корінь життя, будемо продиратися крізь зарості заманихи чи просто якого-небудь ягідника. Женьшень, лотос, бразенія ростуть у нас на волі.

Здається, і в нас є фітотрон чи навіть два, проте не такі, вони не схожі на велетенську лабораторію Янкова. Він мені казав. У нього все не лише росте, а й утворює цілі ботаніко-географічні зони під дахом. У нас — інакше. «Немає комплексного підходу, — так він висловився, — окрім того, у нас захоплюються тропіками». Що ж, подивимося, чи допоможе його поїздка відновити загиблі пижмові степи біля Ханки або зарості бразенії Шребера в озері Зоря. Колись не уявляли, як важко це зробити, і вважали примхою. Нині знають, чого це кошту6, і думають з цього приводу інакше.

* * *

До мене доходили чутки про незвичайну жінку. В глухій місцині, на стрімкій повноводій річці, коли пішла крига, вона врятувала двох хлопчаків, яким закортіло перебратися на безлюдний острів. На шляху до острівця обидва робінзони почали мовчки, мужньо тонути. І лиха не минути б, усе відбувалося надто швидко. Раптом по тонкій кризі, перестрибуючи через чорні розводдя, пробігла вона, кинулася в холодну воду, зникла під крижиною, витягнула обох і не знати як на очах у невеличкої команди рятувального еля вивела, винесла їх на берег.

…У місті, в синьому просвітку поміж липами, раптом з’явиться на алеї жінка, схожа й несхожа на Аїру: легка хода, ледь чутний шелест невагомої, як туман, сукні, хмарка волосся, то світлого, то темного, то золотавого, теплого. І чарівний погляд прозорих очей. У полі, в лісі, на осонні — її плечі кольору світлої бронзи, букетик квітів у засмаглих руках, ледь примітний слід, що тягнеться за нею по сплутаній траві, миттєвий осяйний погляд з-під напівопущених вій.

Начебто бачили жінку далеко від берега рибалки. Вона пливла наввипередки з дельфінами. Над ними ширяли летючі риби, які в останні роки з’явилися навіть біля Сахаліну. З судна просигналили, думали, потрібна допомога. Свята морська наївність.

Хто знає, чи так було насправді. Якби вона продовжувала в тому ж дусі й далі, про неї склали б легенди. Проте випадок особливий: легендам про неї аж ніяк не переважити правду.

* * *

…Раптом з’ясувалося, що мені треба їхати на Північ. Неподалік від гирла Алазеї старий мисливець-якут Василь Олонгоєв натрапив на викопного кита. Це, без перебільшення, справжня сенсація.

Кілька тисячоліть тому стотонний велетень підійшов до берега і, як це буває з китами, буквально сів на мілину. Море відступило, і цар ссавців знайшов свій останній притулок під шаром суглинків. Минули віки, і море повернулося назад, відібравши у суходолу свої давні володіння. Вода наступала. Траплялися роки, коли двометрова смуга берега опинялася за межами прибою.

Василь Олонгоєв виявився не дуже балакучим, проте веселим чоловіком. У теплому наметі першовідкривачів викопного дива знайшлося місце і для мене. Кілька днів я жив життям ескімосів, чукчів і мандрівних мисливців, таким, яким воно було, мабуть, десятки років тому.

На узбережжі панувала тиша. Тільки ночами завивав вітер і вранці сліпуче білий сніг сяяв так яскраво, що кожного разу доводилося заново призвичаюватися до незайманості та чистоти північного пейзажу. Крижини з шурхотом то відходили в море, то присувалися до берега.

Якось уночі мене розбудив Олонгоєв:

— Прокинься, Глібе, північне сяйво проспиш!

Я схопився і швидко одягнувся. Ми вийшли в ніч, розцвічену мерехтінням живих вогнів: зелені й червоні стовпи світла повисали над нами і тікали геть. На їх місці з’являлися нові, вони розгойдувались і рушали в мандрівку по всьому небесному склепінню. Прямування їх угадати наперед було неможливо, і тому світляні ігрища приголомшували. Білі й барвисті завіси коливались у небесах, мовби ген далеко, аж за обрієм, снігова королева бавилася своїм діамантовим віялом. Збігло півгодини. Я не відчував холоду. Раптом у самому зеніті завертілась електрична карусель, спалахнуло біле полум’я, язики його, мовби підхоплені вітром, нахилилися й почали завиватись у спіраль. На мить розквітла сліпуча золотава зоря, і ось уже на місці вогненних мережив — мигтюче згасаюче світло. Небо перетворилося на мерхлу засніжену пустку і згасло. Лише слабі відсвіти ще оживляли вугільно-чорну баню над нами, але й вони невдовзі згасли. Ми повернулись у намет і довго не могли заснути.

Працювати починали рано. За кілька днів я відчув, що мене вважали вже за свого. Це почуття завжди радісне. Проте я знав, що невдовзі мені доведеться розпрощатися з усіма, хто був у цій експедиції, і згадати про обіцянку, яку дав Янкову.

Робота посувалася не дуже швидко. Електрична помпа подавала воду до кручі. Струмінь правив за скальпель, що розтинає шар землі. Помалу виступали на поверхню кістки. Часто-густо доводилося зупинятись і працювати вручну, щоб не пошкодити скелет. Це був викопний вусатий кит; мене вражали його розміри: двадцять вісім метрів! Кожне ребро не менше трьох метрів! Хребет кита і той не обхопиш.

— Були часи, іншим був Північний океан, — розмірковував уголос Олонгоєв. — І криги не було влітку, і кити водилися. Такого красеня нині на всій планеті не знайдеш. Найбільший із гренландських китів майже вдвічі менший.

— Як ти його тут побачив? Полював?

— Песці стежку показали. Навесні всі сліди вели в один бік. Багато слідів. «Що таке?» — думаю. Рушив по слідах. Ось і набрів. Спочатку, думав, мамонт. Потім дивлюся: ні, не те.

— Виходить, песці здобич почули?

— Дуже їм китове м’ясо до смаку припало. Навіть мене перестали