Аркадій Фідлер - Дикі банани

фантастичні контрасти в тих відлюдних місцях! В’єтнамців, енергійних, хоробрих і завзятих, з їх пристрастю до нового прогресивного слід шанувати й любити; але особливо сердечну любов викликає народ, який, наче плем’я орлів, причаївся під вершинами гір, щоб там чесно жити й будувати нове життя.

Це мео. Вони мене причарували. Вже в Ханої я зацікавився згадками французьких літописів про мео і розповідями багатьох в’єтнамців. А коли зустрівся з цим народом віч-на-віч у їхньому буденному житті, коли докладно вивчив їхню вдачу, я захоплювався ними дедалі більше.

Мео не були ангелами або якимись бездоганними людьми. Зовсім ні! В їхній історії діялися іноді жахливі речі. За мирного часу вони були втіленням доброти й лагідності, але під час війни на них находило нелюдське шаленство. Мео проявляли таку жорстокість, від якої стигла кров у жилах. У Північному В’єтнамі є долини, в яких і дотепер живуть страшні спогади про навалу мео 1860 року.

Вибухи такої жорстокості пояснюються розпачем. Розпач охоплював їх час від часу, як убивча хвороба. Відколи мео увійшли в історію — а увійшли вони майже чотири з половиною тисячі років тому, — сильніші сусіди завжди переслідували їх і винищували, як диких тварин.

Старокитайські літописи, що необ’єктивно описували мео як огидних бестій, сповнені подробиць про безперервні сутички. З другої половини XVIII століття маємо вже докладні описи цих людей і в європейських джерелах — їх зробили місіонери, які побували в Китаї. У той час на кордоні провінцій Сичуан і Куейчоу існували дві держави мео. Горяни чинили відчайдушний опір китайцям, що нападали на їхні віддалені поселення. Тому китайський імператор наказав знищити непокірливих. Але виконати цей наказ було неможливо. Карні загони і навіть цілі армії, які надсилали китайські губернатори в гори, були вщент розбиті.

Тоді імператор Као-цунг мобілізував сили всього Китаю, щоб викорчувати лихо. Це завдання доручили найенергійнішому генералові Акую, даючи йому необмежені повноваження й ресурси. Загони китайців у запеклих боях здобували гору за горою і, перш ніж рушати далі, укріплювали кожну вершину й кожну ущелину міцним гарнізоном. Та, незважаючи на таку перевагу, китайці не були певні у щасливому закінченні війни, якби генералові не спала блискуча думка.

Мео мали в горах неприступні фортеці, які можна було захопити тільки за допомогою гармат, але жахливе бездоріжжя не давало змоги китайцям використати їх. Акуй наказав розбити гармати і перенести їх крутими стежками. Потім під стінами бастіонів мео китайці побудували ливарні й заново відлили гармати. Тепер Акуй уже бив ворога скрізь, де зустрічав його, і, нарешті, здобув останню фортецю. Непереможний досі король мео, бачачи марність дальшого опору, здався разом із сім’єю і рештками свого війська в полон, повіривши запевнянням Акуя, що китайський імператор виявить до нього милість.

Імператор був іншої думки. Короля мео і його дружину було публічно закатовано на площі перед імператорським палацом у Пекіні, а всіх інших полонених було роздано як невільників солдатам, що відзначились у цій війні. Так було винищено більшість мео. Але ті, що лишилися в гірських сховищах, не думали складати зброї. Вони переходили до більш зручних схилів, заселяли південні гори Китаю, В’єтнаму, Лаосу, навіть Сіаму і в сутичках із сусідніми народами боронили свою незалежність. І ось тепер, коли в Китаї і Північному В’єтнамі сталися радикальні зміни, мео вперше в історії дістали ораво на людське життя.

Якщо видається дивним, що цей народ усе-таки існує протягом кількох тисяч років, то ще дивовижнішим, просто неймовірними здаються якості його характеру. Ці невгамовні воїни від природи зворушливо лагідні й чуйні, винятково чесні й сумлінні, щирі, правдиві і надзвичайно гостинні. Незважаючи на переслідування, яких вони зазнали в минулому, незважаючи на важкі умови життя на гірських вершинах, мео лишилися по-дитячому ласкаві, веселі. Вони горді, але не зарозумілі, і водночас самовіддані, товариські, приязні щодо всіх інших племен, які не пригноблювали їх. Уже давно мео вміли виготовляти вогнепальну зброю, яку вони, наївні у своєму довір’ї до людей, частенько на свою загибель продавали агресивним сусідам.

Люди монгольського походження, мео були в усьому азіатському світі таким разючим винятком, що примушували замислюватися багатьох етнографів. У хаосі деспотизму вони здавалися острівцем простодушності. Чи ж слід дивуватися, що у ненажерливих сусідів вони пробуджували нездорові апетити, і чи слід дивуватися, що я так полюбив цей незвичайний народ, який жив серед хмар, ніколи не визнаючи над собою гноблення, і так дивно поєднував у собі риси чоловіка, воїна, дитини?

На битому шляху, яким ми під’їжджали до Туан Чау, був звичний ранковий рух. Назустріч нам траплялися мандрівники, групки таї, часом мео.

Два мео рубали дерева на краю пущі і колоди складали край дороги. Я попросив зупинити машину.

— Ми перебуваємо на висоті понад дев’ятисот метрів над рівнем моря, — заявив Тунг, вказуючи на працюючих.

— А хіба мео ніколи не працюють нижче? — запитав я.

— Дуже рідко. Вони не переносять тепла і хворіють. В долини сходять лише на кілька годин — продати щось, купити солі — і мерщій повертаються в гори…

Обидва мео вражали своїм незвичним виглядом: старший, округлий товстун, був схожий скоріше на вгодованого купця, ніж на горянина, його товариш був приємний і вродливий юнак з ніяковою дівочою усмішкою…

Чепурун носив сім чи вісім срібних кілець. Вони були значно тонші від тих, що ми бачили у інших мео, і наче підкреслювали його витончений смак. На чотирьох пальцях лівої руки виблискували чотири велетенські срібні персні в формі пазурів хижого звіра — незвичайна для чоловіків оздоба.

— Нарцис, Нарцис! — посміхнувся я до красеня, даючи йому зрозуміти, що мене зацікавили його розкішні прикраси.

Скромний, несміливий хлопець нічого не відповів. Зате його гладкий товариш, мабуть, трохи знав в’єтнамську мову, бо весело сприймав наші питання.

— Це справжні пазури тигра! — дивувався я.