Галина Василівна Москалець - Мій Близький і Далекий Схід

нашу, ми — їхню. Але я знаю, що ми не боронимо нікому йти до наших церков: нехай подивляться, як там красно. Я спитав про це Старшого, а він задумався, подивився на мене й каже: «Миколо, ти хотів, щоб хтось зазирав у твою душу?» — «Звісно, ні!» — настрашився я, подумавши про свій гріх, який несу, аби спокутувати. «Отак, для них дім і храм — ніби їхня душа». Може, й правда. Та мені, простому чоловіку се важко збагнути.
15

Мало не забув розповісти, як ми були у тому великому місті. Михайло все крутив головою, коли ми йшли людною вулицею, тримаючись одне за одного, аби не загубитись, бо все-таки чужа країна. «Чого ти крутишся, хлопче? — смикнув я його за полу. — Трамваїв не видів?» — «Та ні, у Львові на них їздив. Я виглядаю того чоловіка, пам’ятаєш?» Видно, бідаці міцно засіло се в голові: «Якби на людях було написано їхнє ім’я, то ми легко знайшли б його». — «Але ж, бачиш, тут так не заведено». — «Ніде так не заведено, хіба, може, у тюрмі…» Михайло затнувся, бо сидів колись у криміналі, але ми знали про се. І знали, за що сидів.

Нарешті ми натомились й сіли підобідати в парку на купі листя. Коли підходить до нас якийсь чоловік, і так пильно на нас поглядає, що ми аж перестати їсти. Стояв-стояв, а далі каже: «Звідкіля будете, люди добрі?» — «Та з України, прошу пана. Прочани ми». — «Ага. А чи були в такому і такому селі?» — «Здається, були». — «А чи бачили таку й таку жінку?» Михайло аж скочив на ноги: «А ви той…?» — «Так». — «Вона вмерла», — сказав Старший. Чоловік дивився, а тоді каже: «Перекажіть їй, що і я вмер». — «Добре, як будемо вертатись». — «Почекайте, я зараз!» — попросив чоловік і побіг кудись. «Але ж вона не вмерла!» — вигукнув Михайло. Але Старший на се промовчав. Незабаром вернувся той чоловік і висипав на скатертину цілу жменю золотих монет: «Візьміть мене з собою!» Ми подивились на Старшого, але той похитав головою: «Ні, чоловіче, у нас свій оркестр. Забери золото». — «Ти такий багатий, — не витримав Михайло. — Чому ж не приїхав до неї?» — «Бо тих грошей вистачить, щоб дістатись до Святої землі, а до неї — замало». — І пішов геть. Ми глянули на купку золота, а там, бігме, жмуток осіннього листя!

16

Трапилась нам нагода провідати одного пустельника, що мешкав у печері вже літ двадцять. Нам дуже кортіло подивитись на святого чоловіка. Найперше ми спитати його, чи був він у Святій землі. «Ніколи. Отам — найбільша спокуса». — «А може, ми, отче, шукаємо спокуси?» — тихо мовив Гнат, але так, ніби відрубав. Нам здалося, що аж сокира зблиснула в повітрі. «Може, — продовжив він, — найважче прийти і повернутись такими самими, як прийшли!» Усі мовчали. Мовчав і пустельник. Ми боялись, що він нагримає на нас, обізве поріддям сатани. Нарешті пустельник мовив: «Хто знає, чия спокуса довша…»

17

Наші гріхи після того, як ми побачили світа, вже менше нам муляли, бо надивились стільки усього, що ліпше нікому не видіти! Людей, що не мали навіть одежини, аби вийти удень з хати, яка стояла просто в болоті. Вони їли раз на три дні і продавали власних діточок, хоч, може, то й ліпше, бо рано чи пізно пропасниця спровадила би тих діточок на той світ. Людей, що не знали про віру і благочестя. Бачили ми священиків, котрі плакали від безсилля, віддаючи нужденним усе, що мали. Але то була правдива діра, прірва! «То хто з них святий: пустельник, що молиться в печері, нічого не відаючи про світ, чи священик і черниця, які день у день рятують людей, опікуючись найнужденнішими?» — спитав Гнат. Ми якийсь час помагали тим людям, а тоді пішли. Гнат, що був нежонатий, казав, що повернеться сюди, як відбуде прощу. За се його хвалю: слово є слово. Тепер ми менше дивилися на Старшого, а більше одне на одного, і се радувало нашого приятеля. Вийшли сліпими й убогими, дасть Бог, повернемось зрячими й багатими.

18

Нарешті ми прийшли до моря і не могли на нього надивитись, бо ніхто з нас, окрім Старшого, моря не бачив. «Я бачила, — мовила тихо Мирося. — У сні…» Зі співом зійшли ми на корабель, дивуючи інших прочан, бо нікого не втратили: як вийшли восьмеро, так і прийшли восьмеро. Маленький гурток, та кріпкий. Пливти було страшно, то правда. Як знаєш, що під тобою безодня, і берега не видно, ні одного, ні другого. Та ми були серед людей, наслухались різних оповідей.

На третій день знялась буря. Казали, що корабель потоне, бо на ньому пливуть грішники. Звісно, усі ми — грішники. Ми приступили до Старшого й спитали: «Що нам чинити? Ким маємо стати? Листками з дерева, трісками, пір’ям?» — «Ким хочете», — знизав плечима він. Люди клячали, молились, плакали, і не бачили, як вісім птахів знялись у повітря й полетіли з обох боків корабля, захищаючи його від вітру.

Лютий 2008 року, Львів

Рукави, вологі від роси