Максим Анатолійович Бутченко - Куркуль

— А-а-а, — сонно протягнула його дружина. Тоді замовкла й ще більше скрутилась. Іван задихав, знизу все зарухалося, він відчув, як плоть напружилася, розтягнула труси. Чоловік ще раз опустив долоню на м’які частини дружини.

— Що сталося? Товариші вже прибули? — Вона підвела голову, розчухране зі сну волосся закривало обличчя.

— Хто? Ні, — протягнув Іван та, засоромившись, підвів руку. Кілька митей він роздивлявся Варвару. Та лягла на подушку, пробурмотівши, що вже зараз устає. Потім трошки підвелась і з подивом глянула на чоловіка.

Цілий день Горовий думав про те, що відбулося вранці. Партійні товариші вимагали звітів, зустрічалися з міськими активістами, роз’яснювали політику партії, закликали до відповідальності. Знімали, назначали, лишали. Усе це крутилося навколо Івана, мов кадри німого фільму. Він підтакував, наполягав, погрожував. Але йому здавалося, що насправді він стоїть десь поруч, іззовні тіла. Ось він кружляє в повітрі, наче сніг, летить на потоках вітру. «Напевно, старію», — подумав Горовий і навіть хитнув головою, аби відігнати недоречні думки. Дівка, гола дупа, груди випинають… — усе це обдавало його струмом та збивало з ніг. Він упіймав на собі осудливий погляд старшого товариша, мовляв, що ж це ви, Іване Єгоровичу, у хмарах літаєте? Насупився та прийшов до тями.

Надвечір він увійшов до під’їзду. Темрява поверхів вилась подібно до кишківника. Здавалося, що всі мешканці будинку — паразити в цегляному тілі. Вони повзають, натикаються одне на одного, труться. Ладні знищити будь-кого на своєму шляху. Але от халепа: усіх вони знищити не можуть, через те змушені жити серед таких самих повзучих потвор. Горовий чітко усвідомлював одне: паразити не здатні навести лад власноруч. Дай їм волю, то вони зразу вчепляться в найближчого, згодом — у наступного і так далі. Ними треба керувати. І нема у світі нічого розумнішого, ніж партія. Саме зараз необхідно, аби цих паразитів хтось скеровував, надавав їм вказівки, пояснював, як жити. Що й говорити, навіть у самій Партії є слабкодухі, що не розуміють глибокого змісту нового порядку. Так, треба принести жертви, адже жертва визначає цінність. Заплативши зараз, ми повернемо років через п’ять-десять із відсотками. Нехай когось і втратимо, але головне, що замість збіговиська паразитів постане чиста та справедлива спільнота. Із такими думками він наближався до облізлих дерев’яних дверей. Йому менш за все на світі хотілося заходити всередину. Ідеолог уявив гуркіт на кухні, жінку-товариша й виконання подружніх обов’язків обличчям до обличчя. При кожному зляганні Іван дивився в суворе обличчя Варвари, на якому не рухався жоден мускул. Навіть коли він закінчував, дружина лише з зацікавленням дивилася на нього, поклавши руки на ліжко. «Усе це тимчасово. Та й ніхто не досконалий. І я теж, а що вже Варвара. Адже ми на війні. Це класова битва. А потім і люди стануть іншими, і нам можна буде поводитись інакше», — думав він.

Та наразі йому не хотілось заходити у квартиру. Він добряче постояв на порозі перед тим, як наважився його переступити. У коридорі, як завжди, панувала напівтемрява. Горовий обережно пересував ногами, намагаючись акуратно обійти валянки, чоботи, калоші, стілець, деревинки, залізяки та інший мотлох. Іван прямував до своїх дверей, бажаючи якомога швидше подолати цей вузький шматок простору. Не дай Боже хтось висунеться. Менш за все він зараз бажав розмовляти з сусідами, відчувати їхній запах, дух їхніх кімнат. Тому він так поспішав тепер до своїх дверей, нарешті обережно вставив ключ і один раз його провернув, відчинивши й потрапивши в ще одну чарунку кам’яного тіла.

Варвара сиділа за столом. Світ від лампи падав на великий зошит, сторінки в якому було вкрито дрібним, мелодійним письмом. Вона розвернулась у бік чоловіка і злегка посміхнулась.

— Ну, як там товариші? Задоволені?

— Я б не сказав. Петренко знов завалив норматив по району, а Болотов узагалі не приїхав звітувати, просив передати, що розбирається з куркулями на селі.

— Ну, так. Ти голодний? Посмажити яєчню?

— Можна. Хочеться пожерти й спати. Утомився я щось.

Варвара відклала олівець, зашурхотіла довгою спідницею. Вона пішла на кухню, а Іван дивився їй услід. Субтильна дружина була мало схожа на апетитну дівчину, яку він уявляв собі зранку. Тому він трохи скривився, але вирішив ніяк не викривати себе. Та й який сенс зізнаватися, усе одно вона не зрозуміє. Скаже, що ти, Іване, видно, вирішив зрадити Велику Справу. А він не буде знати, що їй відповісти, адже віру Іван не втратив, хіба що просто трошки нездоровий… Завтра все владнається. Двері відчинилися, і до кімнати ввійшла жінка, несучи на тарілці неоднорідну яєчню, що переливалася від білого до жовтогарячого. Чомусь стало задушливо, засмерділо чимось схожим на триденні шкарпетки.

Цієї ночі в коридорі застукали важкі чоботи. Тяжко опускаючись на підлогу, чоботи поширювали схожі на удари молота звуки. За кілька секунд вони припинилися, і відразу пролунав легкий стук у сусідні двері. Ті зарипіли, відчинилися. Чоботи увійшли всередину і на кілька хвилин все затихло. Іван лежав на тахті і, оскільки через цей галас він прокинувся, прислуховувався до того, що відбувалось у коридорі. А там розпливлася тиша. Ніхто нічого не казав. Горовий уже хотів розбудити дружину, але та так затишно згорнулася в клубочок… Він підвівся, натягнув штани, прошоргав до виходу, обережно просунувся у відчинені двері й опинився в напівтемряві. Золотисте коло від слабкого світла лампи висіло під стелею. Речі чорніли, сіріли, переливалися від синього до смоляного. Очі звикли до імли. Іван обернувся і вже хотів повернутися до кімнати, як тут сусідні двері розчахнулися. Яскраве світло вилилося в коридор міцною хвилею, обдавши речі жовтими бризками. Миттєво в цій хвилі опинився офіцер у тьмяному кітелі та кашкеті з червоним ободом. Мав овальне, вигодуване обличчя, насуплений погляд, папку в руці.

— Ти хто? — одразу звернувся він до Івана.

— Я? — чомусь здивувався той. — Жилець.

— Ясен-красен, не перехожий. Хто ти? — повторив офіцер.