Ярина Каторож - Стожар. Трилогія Палімпсест. Книга 1

спину і повернула голову так, щоб бачити Тиграна. Він сидів із задумливим виразом обличчя, вочевидь, згадуючи часи своїх мандрівок.

— Це була моя перша втеча з дому. Про другу ти вже знаєш.

— Ого. Тебе ж могли спіймати!

— Але не спіймали.

— А чому ти втік? — я вирішила, що ми вже достатньо знайомі, аби зважитись на такі запитання. — Був важким підлітком?

— Можна і так сказати. Моя мама померла і я… мені було п’ятнадцять, від горя трохи зірвало дах. Кинувся в мандрівку Патрією, потім — лісами. Подобалось жити наодинці і в постійній напрузі та боротьбі за виживання. Я в Колісії прожив майже тиждень. Найнявся мити посуд в одній таверні. Дивовижно, але у великому місті виявилось напрочуд легко сховатись. Там стільки жебраків і бідноти, що сторожі на голодного розпатланого хлопчиська і уваги не звернули. Але мені швидко остогидло життя в столиці — надто вона гомінка і подекуди смердюча, і я знову подався в степи Патрії. Мандрівка лісами була радше відпочинком — не треба було весь час ховатись, лякатись белатів, красти їжу. Але тоді я відчув, що дичію. Не був у Павутинні понад півроку. Зрештою вирішив повернутися.

Я потягнулась і торкнулась його щоки рукою. Тигран поглянув на мене — у світлі вогнища його очі видавались не сірими, а золотистими.

— Ти казав, що вернувся заради когось. Хто це був?

— Либідь. А ти що думала?

— Може, в тебе була дівчина, я звідки знаю, — усміхнулась я.

— О ні, тоді моя голова не була зайнята такими дурницями. Від дівчат самі проблеми. Не скажу, що зараз ви викликаєте їх менше.

Ми засміялись.

Мені було затишно і тепло. Плащ, в який я загорнулась, оберігав від холоду землі і повітря, на колінах Тиграна голові спочивалось дуже добре. Вогонь потріскував і пахло сосною. Вітер надворі трохи стих і шум ріки та водоспаду став гучнішим.

— А твоя мама? Якою вона була?

— Чудовою. Я вже казав тобі, що діти ростуть до певного віку окремо від батьків. Та вона навідувалась до нас з Либіддю значно частіше за батька. Вона любила нас більше за будь-кого. І це не заважало їй бути Радником і виконувати дуже багато обов’язків. Ви чимось схожі. Моя мама була дуже сильною, і водночас — доброю. Крім того, в них з батьком є ще двоє синів — вони молодші за нас з Либіддю і ще не живуть у Павутинні.

— Як їх звуть?

— Гліб і Вітан. Одному десять, іншому — дев’ять.

— А коли діти повертаються до Павутиння?

— Після дванадцяти років.

— Сумуєш за ними?

— Я їх майже не знаю. Навідувався кілька разів. Але після смерті мами… не міг робити це часто. Чи не хотів. Не знаю.

— Ти звинувачуєш батька в її смерті?

Тигран раптом поглянув на мене не так, як зазвичай, — гостро, насторожено. Я зіщулилась.

— Вибач, я не хотіла… Просто ви…

— Я не хочу про це говорити. Гаразд?

— Добре, пробач. Я не мала… Просто я увесь день відчувала ці струни болю, що вас єднають, але не розуміла, чому. А коли збагнула, то випалила не подумавши. Пробач.

Тигран — Жданів син. Я не хотіла торкатись ниток, що їх єднали, справді не хотіла! І радше не вони підказали мені правду, а те, як Либідь з Тиграном не хотіли говорити про Ждана, а ще — миті, погляди, слова, учинки, що раптом склались у мозаїку в моїй голові.

Я різко сіла, аж в голові запаморочилось. Але моє волосся, з якого Тигран де-не-де понаплітав кісок, зачепилось за пряжку на чоботі хлопця і я своїм ривком мало не зняла сама собі скальп.

Голосно зойкнувши, завмерла.

— Ти що?.. Хочеш голову відірвати собі?..

Тигран акуратно вивільнив моє волосся.

Я випрямилась і знічено на нього подивилась. Хлопець не виглядав роздратованим чи злим, але мені однаково було ніяково.

— Ну і чого ти смикаєшся? Усе гаразд.

Тигран простягнув мені руку і я несміливо вклала в неї свою. Його долоня була більшою і теплішою — збрехав одначе.

Хлопець притягнув мене до себе і обійняв.

— Я не хотіла лізти не в свою справу. Чи образити тебе.

— Щоб мене образити, треба щось більше, аніж Ждан у ролі мого батька.

Я не могла бачити Ждана і тільки тихо сподівалась, що він спить.

Тигран трішки відсторонився і поглянув на мене.

— Лягай і не переймайся, дурненька.

Якусь мить ми так і сиділи — Тигран обіймав мене і був так близько. В мене серце чомусь закалатало швидко-швидко.

Але він не робив нічого, просто дивився на мене — серйозно, спокійно.

Я знову лягла і поклала голову йому на коліна. Зніяковіння минуло.

— Тепер твоя черга щось розповідати, — сказав Тигран.

— Знаю я не так і багато. Здебільшого про Стожарів.

— І що ж ти знаєш про Стожарів?

— Що вони уміли чути думки бджоли і бачити очима змій, мишей, вовків та усіх інших тварин. Відчували биття сердець усіх, кого зустрічали, могли ходити із заплющеними очима, просто відчуваючи нутром, що і де знаходиться, а не бачачи очима.

— Ти пробувала щось робити?

— Трошки… Одного разу почула биття серця Волі. І кілька разів примусила волосся Златодари позеленіти, хоч уявлення не маю, як. Добре, що ми тепер не ворогуємо, бо раніше