Аліна Миколаївна Болото - Краще сидіти вдома...

вікнами так само миготіли будинки й автомобілі, тільки будинки нижчі, а автомобілі все рідше. Тайфун знову набув людського вигляду, підібрав з підлоги револьвер і постукав рукояткою в скло кабіни водія:

— Зупиняй!

— Дарма, — прохрипів з-під сидіння лисий дядечко. — Це вас не врятує.

Тайфун скажено блимнув у його бік очима й щось свиснув по-птеродськи. Світлана вибралася зі свого укриття і на неслухняних ногах повільно підійшла до Тайфуна.

— Що ж усе-таки трапилося? — тихо запитала вона.

Птерод мовчки знизав плечима.

— Стрілка вже переведена! Тепер вам не вдасться повернутися! — у голосі переможеного ворога звучало торжество.

Терпіти не можу десятилапів! Та й ревуть вони огидно. А якби я надумав так кричати? Втім, мені однаково.

Перекручення реальності почалося в той момент, коли Свєтка доторкнулася до зетага, й браслет Орві опинився в неї на руці. Ніколи не слід торкатися зетага, якщо хочеш спокійно провести час до обіду.

Розділ З

Лисий дядечко виповз з-під сидіння й стягнув із шиї розідрану на клапті краватку. Двоє дужих молодців робили мляві спроби підвестися.

— Однаково в спокої вас не залишать! — з похмурою зловтіхою повідомив «той, що запізнювався на зміну». — Єдиний шанс для вас — це приєднатися до нас.

Тайфун машинально витер піт з чола, і тільки тепер Світлана побачила кров на рукаві його куртки. Постріл все-таки потрапив у ціль. У дівчинки раптом перехопило подих, пригода відразу перестала їй подобатись. Нехай навіть і уві сні, але біль є біль. «Господи, ну чому цьому птероду так не щастить?!»

Трамвай зупинився, всі троє дверей зі скреготом розчахнулися, Тайфун схопив Світлану за комір і виштовхнув з вагона. Перш ніж він встиг вискочити сам, з-за валізи вислизнув сірий кіт зі смужками на боках, видряпався по птероду, як по дереву, і опинився в нього на плечі. Так разом з Васьком вони й покинули вагон.

Трамвай стояв на великому пустирі в заростях лободи. Покриті іржею рейки ховалися в густій траві, вже по-осінньому бляклої і всихаючої. Ліворуч і праворуч від пустиря тяглися нагору криві вулички, забудовані, видно, ще в минулому столітті: одноповерхові будинки з вигадливими лиштвами, ліпні голівки під самими дахами, парадні входи під обов’язковими козирками, прикрашеними чавунним мереживом, левині морди з кільцем у зубах замість дверної ручки, мідні таблички з вигадливою в’яззю вигравіюваних прізвищ… Глухі паркани між будинками перевищували людський ріст, а у вузенькі хвіртки не можна було ввійти, не переступивши високий поріг.

Пустир розкинувся біля підніжжя пагорба, і тому тихі й насторожені вулички, що заросли старими деревами, нависали над самою головою.

— Куди це нас занесло?

Світлана не впізнавала околиць. Її закіптюжене містечко з хирлявою зеленню й факелом хімкомбінату, що вічно чадить, не мало нічого спільного з ледачим спокоєм зеленого пагорба. Від шматків дахів рябіло в очах, ніде не стирчали антени, не спліталися розгойдуючись дроти, тільки флюгери скрипіли під вітром та шуміли останнім листям дерева.

Тайфун оглядався недовго, зорієнтувавшись за якимись, тільки йому відомими ознаками, обрав північ і повернувся до зеленого пагорба спиною.

— Корабель я залишив там! — він тицьнув пальцем убік вузької щілини між будинками.

Не встигла Світлана засумніватися, як її досить переконливо підштовхнули в потрібному напрямку.

— Але чому ми весь час біжимо?! — спотикаючись у мокрій траві, поцікавилася вона.

— Тому що нас доганяють.

Трамвай залишився стояти з розчиненими навстіж дверима під холодними краплями дощу. Вузька щілина виявилася крутим спуском, вимощеним кругляком, уздовж якого тяглася вибоїна водостоку. Ліворуч і праворуч височіли глухі стіни будинків. На півдорозі Світлана спробувала пригальмувати:

— Таю, як твоя рука?

— Нормально.

Тайфун і не думав зупинятися, навпаки, він усе пришвидшував і пришвидшував кроки, ризикуючи посковзнутися на мокрому кругляку. Кіт Васько підстрибував у такт крокам, глибше вганяв пазурі в куртку патрульного й сердито щулив очі на дощ.

Світлані було не по собі. Історія затягувалася. Хвацький зоряний пірат, благополучно розправившись із ворогами в трамваї, безстрашно рвався в нові колотнечі. У принцеси промокли туфельки. Якщо це нормальний казковий сон, час подати карету, а якщо ні… А якщо ні?!

«Тобі скільки років?» Цього питання Світлана терпіти не могла, негайно кидаючи шпильку у відповідь. Вона знала, що поводиться не так, як годиться юній особі її віку, але воліла мати славу «ненормальної» і злегка піддразнювала громадську думку. Дух протиріччя нерідко штовхав Світлану на найфантастичніші витівки. Це вона підбила Борьчину компанію організувати демонстрацію снігових людей на захист навколишнього середовища. Через відсутність гір і лісів, «снігові» окопалися на найближчому смітнику. Шум вийшов хороший і, на настійливу вимогу громадськості смітник було знищено. Громадськість спокійно ставилася до сміття, а