Віталій Іванович Петльований - Гуляйгора

Замовкла, вибирає картоплю. Мовчить і Павло. Тріщать качани: хрусь, хрусь. Хоч і не однаково йому, як то все буде з Надією.

Он уже й батько прямує на город. Здаля щулиться до Павла. І той дожидає. Іван Миколайович акуратний, поголений — таким буває не завжди. Іде без палиці, руки тримає не внизу, а розкидав убік, ніби під ним не земля, а вузька кладка. Палицю залишив біля воріт, така вже у нього звичка. На своєму обійсті хазяйнує без палиці. Звик до ноги дерев'яної. Але буває зранку — ні за гаряче, ні за холодне. Бродить, як мара світова, похнюпившись, щось шукає і не знаходить, на обличчі — безнадія. Піди спитай, що з ним коїться. Видно, мінятися погоді, мліє батькова культя. Признавався Павлові, що часом відчуває задавнені болі, вони від культі пробігають далі вниз, ніби у серцевині дерев'яної ноги відновилася чутливість, може поворушити навіть пальцями, яких немає.

Усього ж кілька днів не бачилися з сином, а певно, скучили один за одним. Якісь насторожені обоє. Ну, та це перша мить така. От уже Павло простягає батькові гарячу, натерту держаком руку.

— Здрастуй, синашу. Харчують вас на фабриці добряче? Не охляв?

— Гріх скаржитися. То самі кухарюємо, то в їдальні. Супи, борщі, розсольники, як дома. І макарони, і каші.

— Пісні чи з м'ясом борщі? — цікавиться мати.

— Як коли. Бувають з рибою, з просолом.

— А молоко?

— Частіше кефір. Пий скільки хочеш, аби гроші. Я, буває, і до їдальні не йду. Кефір, булочка, а на закуску халва. У буфеті іриски — копійка штука. Я ж їх з дитинства люблю. Але що це ми все про харчі? Розкажи краще, тату, що там дядько Ян надумав. Прошеніє якесь до Москви надіслав?..

— О, вже й ти знаєш? Кров у нього гаряча. Наслухався радіо та й написав, що в добровольці хоче йти. Абіссінію захищати від Італії. Так, каже Ян, англо-американські імперіалісти у вісімнадцятім році вдерлися з моря в Прибалтику і задушили свободу Литви, Естонії, його рідної Латвії.

— Годі вам чужі кісточки перемивати. Облиште, — мовила мати.

— А ти Павлуся нагодувала? Чи заодно будемо обідати й вечеряти?

— Не захотів. Одвик од материних борщів.

— Ну, він не захотів, а я, признатися, хочу. Бачиш, мучуся з кукурудзинням, ніяк не висмикну, охляв. Іди- но краще накривай стіл і нас гукай. Там і поговоримо. Та що, власне, для Павла нового у нашій розмові? Хіба про Надію. Ми тут з матір'ю радилися. Другий рік, як семирічку скінчила, в сусіднє село, де є восьмий, ходити не хоче, бо й справді для дівчини далеченько. Забирай її до себе, га? Вдвох веселіше буде їздити. Наталка ж он влаштувалася, заробляє, А в селі що? Ну, хліб дають, ну, сіно, ну, ще там за рахунок трудоднів чогось випишуть. А сидимо без грошей. Кум он хвалиться, що його Орися півтисячі за рік наскладала, в друкарні працює. Оце буде їй підмога, як заміж вийде. А в нашої теж руки проворні, здоров'ячко нівроку. Метикуємо, Павле, так і так. На фабрику їй треба, під твою опіку. Спершу ученицею, як усі.

Аж тепер ніби заспокоїлася мати: Павло потурбується. Він хоч і приструнює часом сестру, а любить її. їх же тільки двоє у батьків.

У селянській хаті подавати на стіл недовго. Наварено ще зрання, а піч своє діло знає. Тепла в ній вистачить до ранку, до нового вогню.

— Може, її в наш фабзавуч влаштувати? Житлом забезпечують, спецівкою. І двох зайців уб'є. Робочу професію матиме і знання підвищить.

— Тобі видніше, сину.

У хаті, як увійшов Павло, запахло свіжою сосновою стружкою.

— Майструє щось тато?

— Майструє тобі сундучок. Повезу, каже, в гуртожиток новий, а свій заберу. Скучає за ним. Усі ж фронти з ним пройшов.

Повискує маятник годинника на стіні. День осінній короткий, а до станції пішки далеченько. Треба йти, навпростець дорога то лугом, то бором. Ще й гора на шляху, кругла, як остиглий вулкан, тільки що не з твердої породи. Від неї і назва села: Гуляйгора.

«Наді сподобається наша фабрика, — переконано тоді подумав Павло, йдучи на станцію. — Кращої професії й шукати не треба».

А в батька свої спогади, він Павлові більше про війну розповідав — той ще в школу не ходив. І про те, як у Гуляйгорі з бандитами комнезамівці розправлялися. Було це у двадцять другому, а може, й пізніше.

Ян Дзеніс прокинувся, не розуміючи, хто і що від нього хоче. Обвів сонним поглядом кімнату. На стіні, облитій місячним сяйвом, побачив свою тінь, а поруч тінь дружини. Ліда сиділа, насторожено прислухаючись до нічних шерехів, була ніби чимсь налякана.

Хотів пригорнути її, заспокоїти, але раптом десь за селом почулися постріли.

Спустивши ноги на долівку, Ян намацав наган. Одягався навмисне неквапно, щоб не налякати дружину.

«Невже знову той навіжений матрос щупаків стріляє? — роздумував, намотуючи онучі.— Дня йому мало, лобуряці. Сам не спить і людям не дає».

— Гадаєш, Кандиба? Навряд. — Ліда й собі почала збиратися, через голову одягла спідницю, нашвидку заплела косу. — Він ще не проспався з похмілля, антихрист. Ні, не Кандиба це, Ваню. Може, і в нас банда об'явилася, як під