Володимир Кривенко - Одіссея практиканта

Подякувавши міліціонерові, дійшов я до трамвайної зупинки і, щоб не стати черговим персонажем одеського гумору: – «вы же не туда едете! Вы, хоть, лицом в ту сторону станьте!», спитав парубка, який самотньо очікував трамвай:

– Скажи пожалуйста, я доеду этим трамваем до «Дома Колхозника»? – хлопець зміряв мене довгим поглядом і, зневажливо цвіркнувши крізь зуби на рейки, промовив;

– А меня это е… (волнует)?

Спочатку я розгубився, потім образився, а потім згадавши, що я в Одесі, задумався; я ж не спитав якою «маркою» треба їхати до того «Дома Колхозника», не спитав, в яку сторону треба їхати…

Я спитав у нього, чи, на його думку, доїду я… І він-таки правильно відповів, що це його не ї… (зовсім не хвилює)… Ах Адєсса!

… Майданчик перед «Домом Колхозника» був вщерть забитий автотранспортом. Автобуси, мікроавтобуси, вантажівки з будками, легковики. Діставшись до стійки адміністратора, я подав анкету з паспортом.

– Ви з якого колгоспу?

– Я не з колгоспу, але хочу вступити у ваш колгосп… На одну ніч…

– У нас з'їзд картоплебурякокукурудзо – водів… Вільних місць нема…

Да-а-а, Одеса продовжувала випробовувати щирість моєї любові… А що, як попроситися в якомусь автобусі переночувати? – Попросився… – Одностайне ні, ні, ні!

– Так я ж не за «спасибі», я ж заплачу!

– Ні! Ні! Ні!..

– Шё, кемарить негде? – переді мною стояв, граючись зв'язкою ключів, дядько років сорока.

– Негде, – розвів руками я.

– А эти когуты и в свои консервные банки жлобятся пустить покемарить?

– Жлобятся…

– А хочешь, я тебе «люкс» организую?

– Что за «люкс»?

– Ты шё, маленький? Это, когда душ в номере!

– Хорошо! Согласен! Веди!

– Так три ж рубля…

– Не вопрос!

– Так ты ж не понял, – троячка вперёд!

– Так, может, сначала стулья, а деньги – потом?

– Можно! – розсміявся дядько, – только деньги вперёд!

Перекочувала моя троячка в дядькову кишеню і ми пішли у чрево «Дома Колхозника». Сходи-переходи. Кудись піднімались, кудись спускались в темряву. Нарешті забряжчала зв'язка ключів, відкрились двері, клацнув вимикач, в отворі дверей загорілось тьмяне світло.

– Заходи! Вот твой номер! Перешагнувши через поріг я остовпів; і справді, номер! Такий номер міг викинути тільки одесит! Я стояв в душовій…

Напівпідвал. З низької стелі стриміли два саморобних розпилювачі з дірочками, пробитими цвяхом. Під розпилювачами до брудної кахельної підлоги величезними іржавими анкерними болтами була намертво пригвинчена широка дерев'яна лава, що імітувала, мабуть, банний лежак. В кутку на, вішалці, висіло штук п'ять засмальцьованих тілогрійок…

Вот твой будуар. Располагайся. Перина, вон, в углу висит. Свет снаружи включается чтобы какого придурка, часом, не убило. Так что быстренько располагайся, я свет выключу, тебя на замок запру, а шоб те гицели твой сон не тревожили, табличку «душ на ремонте» повешу. Расчётный час 6.30. Я прийду, тебя открою и выпущу.

– Да, «Баден-Баден», пробурмотів я, вкладаючи «перину» в «будуар».

– Нет! Никаких бабен-бабен! На то – совсем другие расценки! – відізвався дядько, замикаючи двері і гасячи світло…

– Ну, і байдуже, що умови далекі від комфортних – подумав я. – хоч і лава, але не така жорстка, як на Приморському, та ще й без бризу-марафону-підтюпцем. Хоч висплюсь нормально!

Так думав-гадав я, але Адєсса вирішила інакше…

– Кап. Кап. Кап… Холодна вода на груди, як в камері тортур. Що робити? Спати хочеться – сил нема! А як заснеш? Перекинути «перину» на підлогу? Так там же таке болото – аж хлюпає… Згадався давній фільм за участю Чарлі Чапліна де, він зібрався спати в ванній під теплим душем… Що ж, доведеться випробувати американський спосіб життя до кінця! Відкрив я злегка крани, відрегулював теплий дощик, залишив на собі, з одягу, лише годинник «Амфібія», що не боявся води і, подякувавши Чарлі за слушну пораду, вклався в «будуар».

Знову не те! Б'ють струмки по тілу – спати не дають. Підвівся, знайшов, навпомацки, останню суху тілогрійку, накрився нею і миттєво заснув.

Прокинувся, як звик – о шостій. Блідим ранковим світлом світилося під стелею крихітне замурзане віконечко. Підвівся. Виключив воду. Взявся прибирати «постіль», але кожна тілогрійка важила з десяток кілограмів, тому, боячись, що цвяхи не витримають такого вантажу, я залишив їх на лаві, – хай вода стече, а сам, за відсутністю рушника, став обсихати. До закінчення «розрахункової години» я встиг і обсохнути і одягнутись.

Спалахнуло світло, зашкряботів ключ у дверях.

– Доброе утро! Не разбудил? Как спалось-почивалось?

– Спасибі, живий, наче.

Дядько потягнув носом вологе повітря.

– О, да ты уже и под душем освежиться успе… І тут його погляд впав на безсило звисаючі з лави мокрі тілогрійки…

– Это шё? – майже пошепки запитав він, І тут же, переходячи на півнячий фальцет, закричав – я же тебя, как человека, пустил. Тем мойдодырам, из-за тебя, не дал помыться! А ты насвинячил! Телогрейки же теперь год сохнуть будут! У тебя чего,