Ярослав Йосипович Мельник - Чому я не втомлююся жити

Я прощався з нею. Завтра, коли я вийду з наркозу, я буду вже один, в цьому її-моєму тілі.

Чи хочу я жити вічно? Через дев’ять місяців я народжу дитину — пройду через радість і муки, яких я так чекаю. І буду годувати грудьми маленьке тільце — відчуваючи солодке відчуття руху молока з мене в рот немовляті. Скільки разів мені це потрібно пережити? Сто? Тисячу? Скільки разів я можу радіти сонцю, молоку, сімені, життю? У мене вже сотні дітей, зачатих або народжених мною (я нічого не знаю про них, що загубилися в часі, в інших тілах). Я не рахую їх — для мене важлива ця мить, тут і тепер. Чому я не втомлююся жити?

— Вам сюди, — сказав гід-хірург, коли я вийшов з кімнати побачень.

Я подивився на освітлений сонцем напис над дверима вдалині. «Передопераційний сектор».

— За нею зараз приїдуть.

Він показав очима на кімнату побачень.

Мовчки кивнувши головою, я пішов, важко спираючись на палицю, сильно дрібочучи, до дверей, в яких вже чекали на мене подібні до білосніжних ангелів хірурги.

З відеокамерою і портативним магнітофоном через плече я вийшов з автобуса, озирнувся: невже тут живе цей дивак? Коли місяць тому мені зателефонував Роберто Скойджест і запропонував приголомшливий сюжет для телепрограми «Неймовірні історії» — я реготнув: Роберто завжди годував мене «приголомшливими» сюжетами — а коли я приїжджав до його героя і починав брати інтерв’ю, то виявлялося, що він не більший дивак, ніж я. Знайти оригінальну людину в наш час — все одно, що злітати на Місяць. Чіпляти до вуха сковорідку або шокувати світ божою красою, подарованою першим творцем, Богом, і другим, мамою, — це ще не оригінальність: на тому тижні, на розі Уолт-стріт і Зеленої авеню я бачив придурка — я ось так йду по вулиці, а він ось так виходить з під’їзду. І що ж люди? Дві бабки з лавочки дивилися на нього так, як дивляться на таку, що вже приїлася, але все ж смачну страву. Якщо б їм не було нудно, вони ні за що не витріщалися б на божу натуру, а, як всі інші герої сцени, спокійно займалися б своїми справами. Так, скажімо, двірник, що замітав двір, навіть не обернувся, а жінка, яка проходила мимо, навіть не подумала злякатися. Придурок, в чому мати народила, перейшов вулицю, скверик і зник у будинку навпроти. Як я потім дізнався — ці фокуси він проробляє щодня, вранці, така у нього звичка і внутрішня потреба. Про це мені з задоволенням розповіли, позіхаючи, бабки. Придурка я про всяк випадок відзняв. Потім зняв цих бабок. Але я ж знав: кого цікавлять сьогодні подібні історії? Шеф відразу закрутив головою: не те.

Намагатися здивувати сьогодні когось подібними сюжетами — справа марна. Шеф каже: якого біса ти це знімав? Хто не бачив голої натури? Хто це буде дивитися? Я подумав і погодився: оригінальність, здобута так легко, — не оригінальність.

І ось цей Роберто телефонує мені місяць тому: мовляв, за триста кілометрів від нас живе один типчик, маловідомий письменник, пише там щось. Нікому не дає інтерв’ю, нікого до себе не підпускає. У нас, телерепортерів, яка психологія: якщо самі до тебе лізуть в камеру — ти насторожуєшся і намагаєшся відіпхнути. Я нібито і комашка зі своєю відеокамерою, рядовий працівник телецентру, а, з іншого боку — я ось його сьогодні зніму, а завтра його мільйони побачать. Що я побачу, захочу побачити, те мільйони побачать. Ось, відчуваючи цю нашу, комашок, незриму владу — на нас і летять різні мошки, що бажають стати — завдяки нашим камерам — кимось для суспільства. Самі телефонують, пропонують, а частіше — організовують дзвінки. Принцип такий: я щодо тебе подзвоню, скажу, що є тут, мовляв, такий незрівнянний, а ти або, краще, твій друг, зателефонує щодо мене. Я їх добре знаю, цих мошок: вони перед тим, як до мене прийти, годинами перед дзеркалом посмішку тренують: це відразу видно.

Але зовсім інша справа, коли якась особа, хай вона навіть буде ніхто, тебе, з твоєю відеокамерою, бачити не хоче: тут все сприйняття об’єкта раптом змінюється. Всі хочуть, а він — ні. Тут уже пахне загадкою. Я тут же, в той же вечір, після дзвінка Роберто, дзенькнув цьому дивакові, Гербертом Соарешем його звали. Я йому подзвонив і попросив зустрітися. Він мені відповів, що це не він, а його довірена особа, а сам пан Соареш телефону не має, нікого у себе не приймає. У таких випадках ти, репортер, відразу починаєш відчувати своє місце: ти чекав радісного — «ах, дуже раді, будь ласка, сер, коли вас чекати?», а замість цього тобі кажуть, що з тобою не хочуть мати справи. Тут ти з Господа Бога, який керує мізками суспільства, перетворюєшся на прохача. Огидне, скажу, почуття. Я б і махнув рукою — хто, зрештою, цей Соареш, хто його знає? Йому, дурневі, дають можливість заявити про себе, зголоситись перед світом, а він пручається, гонор, бач, свій показує. Ну і сиди у своїй безіменності ще тисячу років. Зазвичай, у нас, телерепортерів, теж своя професійна гідність є, ми знаємо собі ціну. Але з іншого боку — чи не це справжній шанс випробувати себе: пробитися до того, хто не бажає мати справу з телебаченням, а, значить, у тій чи іншій мірі з суспільством?

Мене взагалі вважають людиною думаючою: адже я свого часу навіть університетську освіту отримав, а потім — чого тільки не перепробував. Навіть