Алекс Грей - Політ завдовжки в життя

до кінця парку, не обмовившись більше ані словом. У той момент мені дуже захотілося розповісти Ритці про Інгу, але щось мене знову стримало. Я повернувся і побачив заплакане обличчя Ритки. У тьмяному світлі ліхтаря вона була ще гарніше, і мені стало шкода її. А, може, вона й права? Може, вже давно час перестати жити ілюзіями і мріями, час ставати дорослішими і починати відповідати за свої думки і вчинки?

— Ритко, підемо до тебе, ти, до речі, чай обіцяла. — я обійняв її за плечі, і ми пішли у напрямку її дому. Того вечора ми більше не поверталися до цієї розмови. Я тоді подумав, що навіть дуже добре, що Ритка так нічого і не зрозуміла щодо моїх почуттів до Інги.

Так пройшов дев'ятий клас, потім літо, а за ним і десятий, наш останній рік в цій школі. Нічого особливого не відбувалося. Я займався музикою, іноді по вихідним приходив на каток пограти в хокей, все-таки спорт не відпускав від себе. Я все частіше залишався ночувати у Ритки, а влітку ми взагалі провели половину канікул разом в Криму. Це було перше наше доросле літо, без вчителів і без батьків. Ми, практично спробували жити разом, і, начебто, у нас це навіть непогано виходило. Але, де б ми не знаходилися, на пляжі, на дискотеці, в парку або торгівельному центрі, я підсвідомо в усіх перехожих намагався впізнати Інгу. Ні, я не думав про неї, я намагався, навіть, забути її, але підсвідомість моя, на те вона і підсвідомість, що вона живе своїм життям, постійно намагалася повернути мене до тих спогадів, до тих декількох місяців, коли ми були поруч. Так, ми були поруч, але так ніколи і не були разом. Іноді, Інга мені снилася. Я не бачив уві сні її рис, але, як часто буває у снах, я точно знав, що це вона. Я хотів їй сказати, що все добре, що я чекаю на неї, що був не правий сто тисяч разів і готовий попросити у неї вибачення. І в такі моменти я, звичайно, прокидався.

Не дивлячись на те, що вісім років школи я практично не вчився, дев'ятий і десятий клас принесли мені хороші результати в атестаті. Наближалися випускні іспити і наш випускний вечір. Але, у нас з Ритою мала відбутись ще одна подія. Нас чекав дуже відповідальний концерт-конкурс молодих виконавців. Всі нас вмовляли грати сольно, але ми вирішили виступити дуетом, бо Ритка сказала, що тепер і в житті, і в музиці у нас не буде соло, і все, що ми будемо робити, ми будемо робити тільки разом. Я не чинив опору. Мені, тоді, чомусь в одну мить стало все одно, виграємо ми, чи ні. Я, навіть не думав про те, куди поступати після школи, за мене, точніше, за нас все вирішила Рита. Вона вирішила пов'язати своє життя з музикою і бачила нас тільки студентами консерваторії.

На конкурс Рита вибрала «дует для скрипки з фортепіано» Стравінського. Твір був складним, хоча нічого особливого я в ньому не бачив, але сперечатися не хотілося. Марина Вікторівна пропонувала інші твори, але Ритка лишалась при своїй думці. Хоча, думав я, яка різниця що грати, головне, як. А грати в нас виходило дуже добре. За жеребкуванням нам випало грати першими. Рита не любила грати першою, але я її заспокоював, казав, що ми і так кращі і нема чого переживати. Як я і припускав, зіграли ми ідеально, зал сприйняв нас тепло і довго не відпускав зі сцени. У фінал ми потрапили без будь-яких проблем, але якоїсь радості у нас не було. Увечері, коли ми сиділи в кафе, до нас підійшла Марина. По виразу обличчя Рити я зрозумів, що вона не дуже задоволена її появою.

— Антоне, Рито, привіт. — весело привіталась вона.

— Доброго вечора, Марино Вікторівно. — відповів я за нас двох, Ритка просто кивнула головою.

— Я ось що хотіла Вам сказати. Ну, ви і самі знаєте, що ви сьогодні були кращими, але завтра фінал. Ваші конкуренти підготували якийсь сюрприз, так що будьте готові.

— Марино Вікторівно, — сказала Рита, — а, навіщо Ви нам це говорите? Що може змінитися за ніч? Ми як вміємо грати, так і граємо, до ранку краще грати ми не станемо. Тому, не нагнітайте обстановку. — вона зробила паузу, надпила через трубочку свій коктейль і продовжила. — Як зіграємо, так і буде, зрозуміло? Чи Ви ще щось хотіли сказати, а, Марино Вікторівно?

— Рито, ну ось чому ти так? Хіба я тобі хоч колись щось зробила погано? Хіба я не сиділа з тобою ночами перед конкурсами і виступами? Ось, поясни, чому ти так з людьми? Навіть справа не в тім, що я старша за тебе, що я викладач, давай уявимо, що я просто твій ровесник, і ти мені зараз скажеш все, що тобі в мені не влаштовує. Просто, Рито, повір, вже два роки ми живемо з тобою як в різних світах. А мені не хочеться цього. Тоді, два роки тому, я думала, що це в тебе просто так проявляється перехідний вік, але зараз, коли тобі вже сімнадцять, я думаю, що ми можемо говорити на рівних. А, щоб все було по-чесному, я пропоную перейти на «ТИ». Без шампанського і «брудершафту», у вас же завтра виступ, а ось після концерту я Вас запрошую до себе додому, у мене для вас є сюрприз. Ну то як?

— Ну, я навіть не знаю, Марино Вікторівно. Якось незвично, хоча дуже приємно. — знову за нас двох відповів я, Ритка сиділа і дивилася у вікно, вдаючи, що це її це не стосується. — Марино Вікторівно, давайте я Вам зараз дещо розповім і проясню. А Рита, якщо захоче, то потім мене вб'є, якщо я скажу щось не те, ти не проти, Ритуль?

— Та, роби, як вважаєш за потрібне, тебе, хіба зупиниш? — промовила Ритка, не повертаючи голови.

— Коротше, пам'ятайте те літо, коли ми познайомилися? Коли Ритка, нібито «застукала» нас з Вами в музичній школі за чаюванням. Ви тоді намагалися їй пояснити, що ми робили насправді і чим займалися. Ми потім довго з нею говорили на цю тему. І, вона начебто все зрозуміла і повірила, але в