ПерсеФона - Сховай мене від темряви

— Тобто?

— Новий знайомий, можливо. Дивний. Чоловік, при якому губишся, а можливо навіть ти втрачала свідомість? — Ілай? Дуже загадковий тип і при ньому я наче в мареві. Він дуже дивно впливає на мене.

— М…можливо.

— Полю! Ти повинна мені його показати, тоді я зможу провести обряд очищення на могилі.

— Що?!

— Завтра ми будемо прикрашати могили та згадувати померлих на кладовищі. Я знайду тебе і ми все зробимо. Коли будемо знати з ким маємо справу то і захищатися стане легше.

— Я не второпаю, а при чому тут твій чоловік?

— Голос наказує йому слідкувати за тобою, іноді захищати або ж навпаки, лякати. — Думка сама прийшла, так може це неадекватний Арман схопив мене. Казна-що йому там голос наказав!

— А де твій Арман зараз?

— Я не знаю. Коли всі провели тебе в ліс, він зник. — Зап’ясток свербів, так невже це ненормальний чоловік Рубіни так жартував? Але ж Ілай такий дивний! Проте він був зі мною в хатинці й саме він звільнив мою руку. Все сплуталося в моїй голові. Зненацька якийсь чоловік впав на стіл, перекотився і повалився разом із ним. Якась жіночка штовхнула Рубіну і та впала, люди кричали й бігли хто куди. Все сталося дуже швидко і неочікувана.

— Істоти! — Волав істотно чиїсь крик. Важко описати, що діялося навкруги: паніка, хаос, заперечення дійсності. Я так і сиділа на стільці розтуливши рота, поки чийсь лікоть, мабуть, вдарив мене у скроню. Я шльопнулася на землю. Не можу сказати скільки пройшло часу перш ніж я змогла підвестися. Кожного разу моїм намагання заважали чиїсь ноги. Аби вціліти. Те, що відбувалося понад силу було збагнути: волання та істоти. Повно. Кров і регіт. Загальне виття змусило мене забитися в куток шатра і закрити вуха. Не можна так. Потрібно щось робити. Хтось кличе на допомогу, чому я так боюся, це всього — на — всього смерть. Не знаю як, але ноги самі встали, руки видерли металевий каркас прорваного шатра. Я повинна йти, але страх заважав. Досить, досить тремтіти, може така доля. Гірше сидіти та чекати на смерть. Будь хороброю! Але так не виходило. В мене трусилися всі частини тіла: від підборіддя до п’ятки. На тому місті, де сиділа Рубіна, була потвора. Воно підняло маленьку жінку за руку. Та була, або непритомна, або ж вже мертва. Вигляд істоти наводив не просто жах, а морозний жах. Верхня частина тіла була жіночою, оголеною. Голову обрамляла купка засмальцьованого ріденького волосся. Рудих, здається. Вони стирчали в різні боки. Дуже великі очі не мали повік, і бридкий круглий рот обмацував шию Рубіни. Нижня ж частина тіла була як у змії, жовта перетинчаста, більш схожа на черв’яка. Потвора була метрів зо два зросту. Побачивши мене воно зашипіло і заторохтіло хвостом. О, Боже, як моторошно!!!! Я міцніше стиснула трубу. Воно кинулося до мене відкинувши циганку. Її тіло повзло і звивалося. І саме тут, щось в мені прокинулося. Руки припинили тремтіти, я дихала рівно, моє серце спокійно відстукувало ритм. Раз — ноги впевнено зафіксували стійку. Два — розрахунок в голову. Три — влучний різкий удар гострим кінцем. Чотири — коло моїх ніг воно бореться за життя. Металева труба гострим кінцем пробила підборіддя і як ніж в масло зайшла в голову істоти. П’ять — воно мертве. Тремтіння повернулося. Швидко перебираючи неслухняними ногами я присіла коло Рубіни, намацала пульс, жива.

— Дівчата! — Коло нас пробігав парубок, — біжимо до озера, там човни, потвори не лізуть до води.

— Зачекай, допоможи! Я не зможу її підняти! — Він забарився на декілька секунд, на обличчі промайнуло вагання.

— Вона жива?

— Так, просто непритомна. Потвора жбурнула її. — Він підбіг, проте тіло істоти оглянув.

— Це хто її так?

— Я.

— Нічого собі. — Він присвиснув. — Я теж вбив одну, взагалі — то нас було декілька. Ми забили її сокирами.

— Як ми її понесемо? — Спитала я, не звертаючи увагу на його слова. Знайшов час вихвалятися.

— Я сам. Ти вхопи щось у руку, якщо потрібно буде відбиватися. Раз ти така вправна. — Щось мені в ньому не сподобалося. І під руку вхопити було нічого. Тому ми пішли так. Потвор не було видно, тільки тіла або ж їхні частини. Радувало, що і мертвих істот було не мало. Як же так, ще ж день, як вони можуть існувати? І хіба не сонячне світло повинно нас захищати? Що ж тепер буде, якщо вже істоти цілодобово зможуть полювати на людей! І тут, казали, їх ніколи не було. Ніби прочитавши мої думки парубок сказав: «Якось дивно, еге ж! Звідки вони взялися? Ми рубали дрова в лісі на прощальне багаття, коли почули крики. Вибігли на доріжку, а там ця падлюка вже закінчила з якоюсь дівчиною. Ми накинулися на неї. Нас було четверо. З лісу я вийшов один. Поки пробивався до води втратив десь сокиру. Потім вас побачив». Далі ми йшли мовчки, було підозріло тихо. До озера залишилося перетнути пагорб. Врешті, коли ми вже майже видерлися нагору, то побачили всіх потвор. Вони наче стадо витяглося коло Озера, до води не підходили, але й не відповзали. Безліч людей на прогулянкових човнах дрейфували посеред Великого Озера. Всім, кому вдалося врятуватися. А може інші були деінде. Ми майже навшпиньках спустилися назад.

— Я не можу її більше нести, в мене не має сил. Послухай, я покладу її на віз і прикрию соломою. Вони не знайдуть її.

— А ти куди?

— Пішли разом до таверни, пошукаємо там притулку. Вже сутеніє. Якщо нас наздоженуть, вибач, але твою подругу я кину. А так і в нас, і в неї, буде хоч якийсь шанс.

— Може ти й прав. — Ми нашвидкуруч сховали непритомну Рубіну. Декілька раз я намагалася привести її до тями, але марно.

— Пішли! — Пошепки прокричав він.