Катерина Олександрівна Медведєва - Скляна, олив'яна, дерев'яна

— Навіщо? Для чого ти переймаєшся мною? Адже я для тебе чужа людина! — дивувалася Марго.

— Так, але мені шкода тебе, я не хочу, щоб ти замерзла де-небудь у лісі чи померла з голоду.

— Я не знала, що люди такі добрі, — стиха мовила Марго, але Овид почув її.

— Бідолаха, життя скривдило тебе, — співчутливо мовив він.

Марго зашарілась і вперше за цей чорний день зраділа, що на ній капюшон. Їй стало дуже соромно за себе.

«Я не варта жалю», — хотіла сказати Марго, але промовчала. Вона радше померла б, аніж зізналася Овиду, хто вона і за що її покарано.

— Приїхали! — радісно мовив Овид. Він аж сяяв від щастя: скоро побачить своїх рідних, поцілує наречену.

«Він знову вдома, а я… — подумала Марго, — я вигнанка, не маю більше ні дому, ні батька — нічого не маю…»

Санчата заїхали на широку, розчищену від снігу вулицю й зупинились перед гарною великою хатою.

Марго щойно помітила, що надворі вечір.

«Невже я провела в дорозі цілісінький день?» — здивувалась вона і зараз же відчула, що їй холодно й хочеться їсти.

В хаті світилося, з комина підіймався дим, десь за парканом, у дворі, загавкав собака.

— Це Кудлань, — весело мовив Овид. — От я і вдома. Ходімо, познайомлю тебе з батьками. Я думаю, ти залишишся в нас.

Вони ввійшли у двір. Велетенський чорний собака кинувся назустріч, радісно загавкав, заметляв хвостом: він упізнав молодого хазяїна. Марго перелякано тулилася до Овида, їй здавалося, що Кудлань покусає її через її потворство. Та пес підійшов до неї й зазирнув у вічі.

І Марго зрозуміла, що собака її не зачепить. Дівчина погладила Кудланя й пішла за Овидом до хати.

В кухні, за великим столом, накритим на вечерю, сиділи Овидові батьки й дівчинка років десяти. Коли Овид зайшов, мама скочила й ну обнімати і цілувати сина. Тоді й батько підійшов і привітався з ним.

— Лутто! — Овид радісно усміхнувся дівчинці. — А що вона робить у нас так пізно?

— Синочку, в грудні сталося лихо. Уся Луттина рідня загинула під час пожежі. А Лутта, — мама зітхнула, — так довго дивилася на вогонь, що аж осліпла. Ми прихистили бідолаху.

Овид посумнішав.

— А хто це з тобою? — перелякано спитала мама, показавши на Марго.

— Це жебрачка, мамо, я підібрав її на великій дорозі.

— Ти такий же добрий, як і був, синку, зовсім не змінився. Але що ми робитимемо з нею? У нас для неї роботи немає.

— Тоді я відведу її до Міранди. — І Овид, кивнувши Марго, вийшов.

Дівчина пішла за ним, а в очах у неї стояли сльози — так вразила принцесу історія маленької Лутти.

«Вона, як і я, сирота», — подумала Марго.

Коли Овид постукав у Мірандину хату, двері йому відчинила сумна дівчинка, майже однолітка Марго.

— Овиде, ти повернувся! — вигукнула вона.

— Привіт, Марто! — Овид усміхнувся їй. — А Міранда дома?

— Зараз покличу.

За хвилину вибігла струнка дівчина з товстою русявою косою.

— Овиде, любий мій! Повернувся!

І вони стали цілуватися, поки Міранда не помітила Марго.

— Що це за опудало?

— Це Рита. Мірандо, адже вам потрібна була служниця?

Міранда зневажливо глянула на бідолаху Марго.

— Яка потворна! Де ти її знайшов?

— Дорогою додому. Я подумав: ти така добра, Мірандо, ти допоможеш цій бідоласі.

— Якби вона не була таким страховидлом, я приревнувала б тебе до неї, — вдавано насварилась Міранда. — А що вона хоче за роботу?

— Їжу й місце під дахом. — Овид усміхнувся нареченій. — Візьмете її?

— Піду спитаю в тата. — І Міранда щезла.

«Як він міг закохатися в цю дівчину? — подумала Марго. — В неї злі очі. Невже Овид не здогадується, яка насправді його наречена?»

Вийшов на ґанок Мірандин батько — міцний бородань, ще не старий.

— Чого ж на порозі стоїте? Недобре, — басом проказав він. — Заходьте до хати, обговоримо.

Вони увійшли до просторої теплої кімнати, там сиділи Міранда й Марта, обидві з вишиванням.

— Значить, служницю нам знайшов? — Чоловік зміряв оком Марго.

— Будь ласка, візьміть її, пане Люпене. Вона самотня, і їй нема куди йти.

— Гаразд, умовив.

Так Марго стала жити в хаті пана Люпена. Господинею там була Міранда.

— Мама померла торік, — пояснила Марта, коли Марго запитала про це.

Марта й Міранда, дуже схожі зовні, різнилися вдачею. Марта була тиха, добра, спокійна дівчинка. Вона подружилася з опудалом Ритою і не зважала на її потворність. А Міранда завжди знаходила для Марго в'їдливе слівце, кличучи її не Ритою, а опудалом, страховидлом або потворою.

Узимку роботи в Марго було небагато, хоча вона не сиділа склавши руки. Треба було годувати худобу й птицю, прибирати хату й подвір’я, готувати й прати. Та з Мартиною допомогою Марго впорувалася з усім цим. Вона й гадки не мала, звідки в неї в голові стільки знань, адже раніше принцеса навіть не уявляла, що існують корови й кури, хоча пила молоко і їла омлет. Тим паче вона не знала, як зготувати борщ або кашу, як прати й полоскати, як тримати в руках віник.

Несолодко спершу було бідолашній Марго. З якою огидою вона їла бовтанку — юшку з борошна,