Артур Конан Дойль - Незвіданий світ

поля, що їх мені доводилося бачити на малюнках. Ми здолали не менше як п’ять миль і не зустріли жодної розколини, жодного проходу. Аж ось у очі нам упало щось, що сповнило серця наші новою надією. Під прискалком, захищена від дощу, була намальована крейдою стріла, повернена вістрям до заходу.

— Знову Мепл-Вайт, — сказав професор Челленджер. — Він нібито передчував, що хтось слідуватиме за ним.

— Значить, у нього була крейда.

— Серед інших речей я знайшов у його торбі й кольорові крейдини. Пригадую, що біла з одного кінця була затуплена.

— Це, безперечно, добра ознака, — промовив Самерлі. — Нам лишається дотримуватися його вказівок та простувати на захід.

Ще за п’ять миль — нова біла стріла на скелі. У цьому місці стіна кряжу вперше трохи розійшлася. Всередині розколини — знову стріла, що вістрям дивилася просто вгору.

Місцина мала похмурий вигляд. Стіни кряжу були такі високі, а клапоть неба такий вузький, та ще й оточений двома шарами зелені, що на дні розколини панував присмерк. Ми давно вже не їли, страшенно втомилися від нерівної кам’янистої дороги, але були занадто збуджені, щоби спинятися. Звелівши індіанцям стати табором, ми вчотирьох із двома метисами заглибились у вузьку розколину.

Біля входу мала вона футів сорок завширшки, а далі звужувалась, завершуючись гострим кутом із прямовисними й наче вигладженими праскою стінами. Піднятися по них було неможливо, і, звичайно, наш дослідник хотів указати кудись в інше місце. Ми повертали назад — вся розколина мала не більше як чверть милі завдовжки, — коли гостре лордове око вгледіло те, що ми шукали. Високо над нашими головами, в темному сутінку, вирізнялася ще темніша кругла пляма. Безперечно, то міг бути тільки вхід до печери.

Коло підніжжя стіни лежали купки каміння, і ми з легкістю дісталися по ньому нагору. Усі наші сумніви, коли ми дісталися туди, миттєво зникли. То був не лише вхід до печери — на стіні було намальовано стрілу. Осьде Мепл-Вайт і його безталанний товариш вибралися на плато.

Ми були занадто схвильовані, щоб повертатись до табору, і вирішили зараз же дослідити печеру. В дорожній торбині лорда Джона був електричний ліхтар. Він мав освітлювати нам шлях. З цим ліхтарем у руці, кидаючи попереду себе маленьке кружало жовтавого світла, лорд рушив уперед, а ми вервечкою посунули за ним.

Печеру, вочевидь, вимила вода, бо стіни її були надзвичайно рівні, а долівку укривав грубий шар гальки. Щоб потрапити туди, нам довелося йти по черзі та низенько пригинатися. Ярдів із п’ятдесят печера наче заглиблювалась у скали, а потім почала підніматись угору під кутом десь у сорок п’ять градусів. Далі схил став ще стрімкіший, і нам довелося плазувати, обдираючи об гальку коліна та долоні. Раптом лорд Рокстон спинився й голосно крикнув:

— Обвал!

Добувшись до нього, ми в жовтому світлі ліхтарика побачили стіну з уламків базальту, що сягала стелі печери.

— Стеля обвалилася.

Даремно силувалися ми відтягти деякі камінці вбік. Унаслідок наших спроб більші брили залишилися майже без підпори й загрожували впасти та розчавити нас. Ясно, що зсунути цю перепону з місця нам не пощастить. Шляху, яким ішов Мепл-Вайт, більше не було.

Виснажені, не маючи сил розмовляти, ми виповзли з темного тунелю й попрямували до табору. Мушу відзначити ще один інцидент, що трапився з нами, коли ми виходили з розколини. Він пов’язаний із подальшими подіями.

Ми стояли вкупі на самому дні ущелини, футів на сорок нижче за печеру, коли зверху зірвався величезний камінь і зі страшенною силою впав коло нас. Ще трохи — і нам був би кінець. Ми не бачили, звідки скотився той камінь, а метиси, які тоді стояли біля входу до печери, запевняли, що він пролетів повз них, а значить, падав із плато. Глянувши вгору, ми не помітили в зелених хащах, що вкривали верхів’я скелі, жодного руху. А проте, безсумнівно, камінь той кинула людська істота, і до того ж — істота, ворожа нам.

Ми поквапилися вийти з розколини, стурбовані цими подіями, що могли прикро позначитися на наших планах. Становище було скрутне і до того, але тепер, коли до супротиву природи приєдналася ще й лиха людська воля, воно ставало вкрай безнадійним. І все ж таки, дивлячись на гарну смужку зелені в кількох сотнях футів над нами, ніхто з нас і думки не мав повернутися до Лондона, не дослідивши до кінця всіх тутешніх таємниць.

Обговоривши наші шанси, ми вирішили йти далі круг плато, сподіваючись знайти десь можливість видертися на нього. Гряда скель тим часом стала помітно нижчою й почала повертати із заходу на північ. Якщо вважати пройдений нами шлях за сектор кола, то все коло, мабуть, було не дуже великим. У найгіршому випадку ми могли через кілька днів повернутися до тієї точки, звідки почали обхід.

Цього дня ми пройшли біля двадцяти двох миль без жодного успіху. Наш барометр, треба зазначити, показував, що відтоді, як ми залишили човни, ми піднялися над рівнем моря принаймні на три тисячі футів. Звідси така зміна і температури, і характеру рослинності. Ми вже майже забули про деякі види комах, що були зазвичай справжнім лихом тропічних подорожей. Іще тут зустрічалися деякі види пальм і багато деревоподібної папороті, але характерні для Амазонки високі дерева лишилися позаду. А як любо було бачити серед негостинних скель берізку, пасифлору й бегонію, що нагадували мені батьківщину. Ось така сама червона бегонія стоїть у горщику на вікні однієї віли в Стритемі... Але я починаю вже заглиблюватися в особисті спогади.

Тієї ночі — я все ще маю на увазі першу добу нашої подорожі круг плато — на нас чекала ще одна значуща подія, після якої вже ніхто не сумнівався в тому, що дива десь близько.

Прочитавши подальші рядки, ви, містер Мак-Ардл, визнаєте, мабуть, уперше, що «Газетт» недарма відрядила мене і що у вас є матеріал для надзвичайно цікавої статті, якщо професор Челленджер зласкавиться дати на неї дозвіл. Я не наважився б друкувати її, доки ми не повернемося до Англії