Міхаель Андреас Гельмут Енде - Нескінченна історія

вела: просто стояла собі та й стояла. За хвірткою розлягалася широка, розлога і геть порожня рівнина - і більше нічого.

Атрею захотілося піти звідсіля, і то негайно. Він повер­нувся, підійшов до Брами Чарівного Дзеркала і якийсь час дивився на неї зі зворотного боку, не розуміючи, що це. Він подумав, що йому тут більше нічого робити, що звідси треба йти,

— Ні, ні, тільки не це! — голосно сказав Бастіян. — Повертай­ся, Атрею. Ти ж повинен пройти крізь Браму Без Ключа!

але потім усе-таки повернувся до Брами Без Ключа. Йому чомусь захотілося ще раз побачити мідяно-червоний полиск її поверхні. Отож він знову стояв перед нею, похи­туючись то вліво, то вправо, і радів. А тоді ніжно погладив дивовижний матеріал. На дотик він був теплий, наче жи­вий. Тої ж миті дверцята хвіртки ледь прочинилися.

Атрею просунув голову - і аж тепер побачив те, чого спершу, коли він обходив хвіртку, видно не було. Тоді за­брав голову, відступив на крок і роззирнувся: тепер за хвір­ткою була тільки пустельна рівнина.

Він знову просунув голову в ледь прочинені дверця та і знову побачив довгий коридор із численними колонами. За ними виднілися сходи, інші колони, тераси, а тоді знову сходи, і знову цілий ліс колон. Над цими колонами не було даху. Над ними було тільки нічне небо.

Атрею ступив крок - і пройшов через браму. Зупинив­ся, сповнений подиву, роззирнувся. Двері за ним зачини­лися.

Бежеві дзиґарі вибили четверту.

Тьмяного світла, яке потрапляло в комірчину крізь засклений люк у даху, вже майже не стало. Надто темно щоб читати. На останній сторінці Бастіян вже ледь розрізняв слова. Він відклав книжку.

Що ж робити?

Звичайно, тут десь мусив бути вмикач світла. Майже навпо­мацки Бастіян пробрався до дверей і обмацав стіну біля одвірка. Жодного вмикача. І з другого боку — жодного.

Бастіян витягнув з кишені коробку сірників (він завжди носив при собі сірники, бо йому подобалося їх запалювати, а тоді диви­тися, як вони горять), але ті відвологли, а тому спалахнув допіру четвертий. Бастіян спробував відшукати вмикач при цьому слаб­кому мерехтливому світлі, але марно.

Такого він не сподівався. Уявивши собі, що просидить тут цілісінький вечір і ніч у кромішній темряві, він аж похолов з пере­ляку. Звичайно, він уже не мала дитина; вдома чи в якомусь іншо­му знайомому місці Бастіян анітрохи не боявся темряви, але тут, на цьому величезному горищі, серед усіх, цих дивних предметів він не міг не відчувати страху.

Сірник обпік йому пальці, і він його кинув.

Якусь мить Бастіян постояв, прислухаючись. Дощ майже вщух, і тепер тільки легенько стукотів по великому критому бляхою даху.

Раптом Бастіян згадав про заіржавілий семираменний підсві­чник, що лежав десь серед мотлоху. Він пробрався до того місця, навпомацки знайшов підсвічник і повернувся з ним до своїх гімна­стичних матів.

Хлопець запалив ґноти товстих воскових недогарків — усі сім. Довкола розлилося золотаве світло. Полум’я свічок тихенько пот­ріскувало і вряди-годи похитувалося від несильного протягу.

Бастіян полегшено зітхнув і знову взявся за книжку.

VII.

ГОЛОС ТИШІ

Щасливо всміхаючись, Атрею заглибився в ліс ко­лон, які в ясному світлі місяця відкидали густі чорні сіні. Його огортала тиша - така глибока, що він майже не чув навіть кроків власних босих ніг. Він не знав, хто він, як йо­го звати, не тямив, як сюди потрапив і чого тут шукає. Його переповнювало німе зачудування, він був радісний і геть безтурботний.

Долівку між колонами вкривала мозаїка з усуціль пе­реплетеним таємничим орнаментом, на якому подекуди виникали загадкові образки та дивовижні сценки.

Атрею пройшов мозаїчною підлогою, піднявся широ­кими сходами, вийшов на розлогі тераси, знову спустився сходами вниз, а тоді пішов поміж колонами - чи, радше, рушив у мандри довгими алеями колон.

Він розглядав їх, одну за одною, радіючи, що кожна прикрашена інакше, ніж інші: оздоба та знаки на кожній з колон відрізнялись від решти.

Таким чином Атрею дедалі більше віддалявся від Бра­ми Без Ключа.

Пройшовши так-бозна скільки, він нарешті почув як­ийсь далекий заблукалий звук. Здавалося, цей звук витав у повітрі. Атрею зупинився, прислухаючись. Звук наближав­ся, то був немовби чийсь голос: чарівний, мелодійний, чис­тий і дзвінкий; високий, як у дитини; цей голос наче спі­вав, але звучав він безмежно сумно; іноді у мелодії його співу Атрею вчувався схлип або затамоване ридання.

Цей тужливий спів перелітав між колонами рвійно, на­че повів вітру, а тоді нараз зупинявся, ніби аж застигав на місці; він злітав і опадав, наближався і знову віддалявся; здавалося, він літав довкола Атрею, креслячи то більші, то менші кола.

Атрею зупинився і став чекати.

Поступово ці кола ставали дедалі вужчими, тепер уже можна було розчути вплетені у мелодію слова:

- Що стаеться - стається лиш раз один,

І той раз відбутись повинен.

Через ріки, поля, далеч гір, долин

Я промайну, пролину...

Атрею обернувся на звук голосу, який безупинно ши­ряв від колони до колони, однак ніде нікого не побачив.

- Хто ти? - крикнув він.

І йому озвалося луною:

- Хто ти?

Атрею замислився.

- Хто я? - промурмотів він. - Не можу сказати, хто я. Здається, колись давно я знав. Та хіба зараз це має якесь значення?

Співочий голос відповів:

- Маєш на мислі щось потайне - Віршем, у римах, запитуй мене.

Хто б недоладно мову повів -

Не вчую тих слів, не вчую тих слів...

Атрею був не надто вправний у римуванні та віршуван­ні, тож йому здалося, що ця розмова виявиться нелегкою - судячи з того, що голос розумів тільки те, що римувалося. Тому він мусив якусь хвилину добряче помізкувати, перш ніж сказав:

- Якщо навпрямець мені зволено йти-

То насамперед я спитаю, хто ти.

І голос тут-таки відповів:

- Ото - інший спів:

Розумію з двох слів.

І заспівав, уже з іншого боку:

Щира дяка тобі: е добром твоя воля,

Ти бажаний гість, ти мій друг,

А я - голос Тиші, я - Уюляля

В Палаці, де Тайна довкруг.

Атрею зауважив, що голос звучить то гучніше, то тих­ше, однак ніколи не змовкає повністю.

Навіть коли Голос Тиші не виспівував слів, або коли до Голосу Тиші промовляв Атрею, у повітрі безупинно брині­ло якесь звучання. Оскільки Голос Тиші почав віддалятися, Атрею кинувся за ним і гукнув:

- Чи ймеш, Уюлялю, плин моїх слів?

Тебе я не бачу, а дуже б хотів...

Голос шугонув повз нього:

- А хто мене бачив?..