Ігор Маркович Росоховатський - Ураган

Дальничанин прочитав думки Роберта і, ніби на це сподівався, запропонував:

— Ви можете лишитися зі мною назавжди. Ви уникнете хвороб і смерті, а отже, і страху перед майбутнім. Ви не будете більше ні егоїстичними, ні злими, ні скупими, адже “я” і “вони” не роз’їдатимуть вас суперечностями. Ви будете безсмертні й могутні, отже і щасливі…

“А чим ми заплатимо за це? — подумав Роберт. — Ми віддавали за зернятка знань і могутності здоров’я, молодість, ми втрачали близьких людей. Ми так звикли за все платити, що не можемо інакше…”

Вадим пригадав бронзові осінні ліси і повітря, таке чисте, що видно було срібні павутинки, які плавали в ньому. Ось насупились хмари — важкі, непривітні. Вадим не любив осінніх дощів, але тепер згадавши про них, сумно сказав дальничанину:

— Ні, я не залишусь.

“Чому він не примушує нас, якщо це йому треба?” — подумав Кім і почув відповідь дальничанина:

— Не можна примусити зайти в майбутнє. Для майбутнього треба визріти.

Погляд Свєтова прояснів. Цей хлопчик, Вадим, який так легко прийняв рішення, допоміг йому. А було нелегко. Свєтов добре розумів, що пропонує дальничанин. Хіба не безсмертя потрібне йому, щоб здійснити свій задум про подорож у центр галактики?

— Ви зможете повернутися потім на батьківщину, набувши такого вигляду, як зараз, — сказав дальничанин.

Роберт подумав: “У цьому — пастка. Варто тільки погодитись, і ми станемо іншими, у нас виникне інша мета і бажання. Ми втратимо самих себе, і нам не буде чого повертатись…”

Він хотів попередити Свєтова, але почув його голос:

— Спасибі за пропозицію. Я не можу її прийняти.

“Він старіший за нас і краще знає ціну часу”, — подумав Кім. Йому хотілося щось спитати, але він промовчав.

Дальничанин повернувся до Роберта, до того, кого на Землі вже двічі вважали загиблим і хто, коли вірити здоровому глузду, повинен був давно загинути…

“Безсмертя… Це дуже привабливо. Це більше, ніж голубе небо і птахи, та менше, ніж ковток води для подорожнього в пустелі. Йому потрібен бурдюк з водою, ріка тільки затримає його в дорозі…”

Дальничанин зрозумів його і кивнув Кімові: тепер, мовляв, твоя черга. А Кім думав:

“Чи не для того природа й створила людину, щоб вона створила себе?” Вій повернувся до товаришів — до людей, які ніколи не могли завбачити того, що він скаже, — і промовив:

— А чому б мені не лишитися тут?

Його погляд, як завжди, був запитливий.

Губи Роберта ворухнулись, але він подивився на Свєтова й промовчав.

— На все добре, друзі, — сказав Кім так, ніби нічого особливого не сталось, а його рішення не могло бути для них несподіванкою.

…Вони опинилися коло бурхливого фіолетового струмка. Вдалині, біля горба, видно було націлений у небо ніс ракети. Трьом землянам він здавався єдиною реальністю на цій планеті.

ЧЕРВОНІ ЯГОДИ

Науково-фантастичне оповідання

І

Хтось тихо і нерішуче постукав у двері…

Василь Кузьмич намагався уявити собі людину, яка зараз увійде. Поки двері повільно прочинялись, він устиг подумати: “Затурканий, від якого відцуралися лікарі? Чи, може, один з місцевих знахарів?”

Чоловік був схожий і не схожий на тих, кого уявляв собі Василь Кузьмич. Худе, обвітрене обличчя. Крізь засмагу проступала хвороблива блідість. Різкі зморшки біля очей, як у кожного, хто звик щулитися на південному сонці. Повіки напівприкриті, виразу очей не видно. Ніс з горбинкою. Чоловік більше схожий на араба, аніж на таджика. Василь Кузьмич відповів на привітання і вказав на стілець:

— Слухаю вас…

Усім своїм виглядом він одверто показував, що в нього обмаль вільного часу. Відвідувач зрозумів це.

— Візьміть мене з собою.

“Звідки він міг довідатись про мої плани?” — здивувався Василь Кузьмич. Спробував заглянути у вічі відвідувачеві, але той одвів їх.

— Я кілька разів водив на Памір геологів. Був провідником, робітником, оператором…

— У вас виразка шлунка? — спитав Василь Кузьмич.

Відвідувач не здивувався, що лікар одразу визначив з його зовнішнього вигляду хворобу, і, знаючи, що почує далі, випередив останню фразу Василя Кузьмича:

— Не турбуйтесь, я витримую великі навантаження.

— Саме цього й не слід робити, — повчальним тоном сказав Василь Кузьмич.

— Мене лікували два роки, а хвороба загострилась, — пояснив відвідувач, і його гортанний акцент прозвучав виразніше. — Тепер тільки операція…

— Ну й що? — знизав плечима Василь Кузьмич.

— Ви підете по ягоди галуб-явана? — запитанням на запитання відповів відвідувач, і в голосі його вже не було нерішучості. — Мені сказали, що вам пощастило знайти записки Сейкіла і ви хочете перевірити його рецепти.

— А ви знаєте про Сейкіла, про спалювачів трупів? — поцікавився Василь Кузьмич. Він припускав, що предками спалювачів трупів були греки, які служили у військах Олександра Македонського. Завойовник поселив їх у передгір’ї Паміру як колонізаторів. Якщо здогадки слушні, то медицина спалювачів трупів сягає корінням у медицину стародавніх греків.

— Дещо знаю. Я хотів би спробувати полікуватися за його рецептами. А не допоможе — тоді операція.

— Почекайте до мого повернення, Якщо знайду ягоди…

— Я допоможу вам знайти їх, — у голосі відвідувача почулася дивна впевненість.

— У мене вже є один помічник. Більше мені не треба, — нетерпляче мовив Василь Кузьмич, присуваючи до себе книгу.

Але відвідувач і не думав іти.

— Ви не будете нічого платити мені.

— Ви хворі, виснажені. Вам не можна вирушати в таку дорогу, — роздратовано заперечив Василь Кузьмич. — До речі, звідки ви знаєте про мої плани?

— Чутки, як вода, а людське мовчання — як решето.

“Цікавий тип, — подумав Василь Кузьмич. — Чи не авантюрист? Шкода, що немає часу з’ясувати це”.

— Даруйте, до побачення, — сказав він, розгортаючи книгу.

Відвідувач ступив крок до столу, вперше підвівши очі. Вони були пильні і зовсім небоязкі.

— Все-таки ви візьмете мене. Я — правнук Сейкіла.

“Авантюрист!” — вирішив Василь Кузьмич, уже думаючи, як би швидше позбутися відвідувача. А невідомий дістав з кишені паспорт і поклав на стіл перед лікарем. Василь Кузьмич прочитав: “Румі Сейкіл”.

— Чого ж не сказали про це одразу?

— Боявся, що ви марновірні.

Василь Кузьмич згадав закон спалювачів трупів: “Наші таємниці живуть з нами і відійдуть з нами”. Якщо комусь із чужинців щастило проникнути в таємниці племені, його вбивали. Були випадки, коли люди племені знаходили такого чужинця і в інших країнах. Спалювачі трупів не спинялися ні перед чим, щоб знищити викрадача їхніх таємниць.

Румі підійшов ближче до Василя Кузьмича, глянув у вічі:

— Думав, що ви можете злякатися…

Перш ніж учений зрозумів, що це пастка, він попав у