Григорій Георгійович Білих - Республіка Шкід

думки, десь поблизу прокотилося диявольське злорадне гоготання, і ще один жолудь ляснув халдея в плече.

Тепер він зрозумів, що почався бій, наслідки якого залежатимуть од витримки і стійкості тієї чи тієї сторони.

Особисто для нього початок не віщував нічого доброго.

Одягу не було. Косецький жахнувся. Адже він був безпорадний перед своїми ворогами. А тим часом жолуді частіше й частіше свистіли навколо нього.

Тоді халдей гарячково кинувся шукати одяг. Він обнишпорив сусідні кущі, намагаючись не висовуватися із-за зелені, що якось прикривала його, проте одягу не було. У відчаї він випростався, та одразу присів знову. Добрий десяток жолудів, мов кулі з кулемета, вдарили його в спину.

Косецькому було боляче й соромно. Він, вихователь, змушений сидіти голий і ховатися від мстивих вихованців. Він знав, що так просто вони його не відпустять.

Тепер він хотів тільки одного: знайти одяг. Даремно шарили очі навкруги, одягу не було. І раптом радісний крик.

Косецький побачив свій одяг, але вже в наступну мить вибухнув прокляттям:

— Сволота! Негідники!

Білизна, сяючи своєю білістю, тихо лежала на височенному дереві.

«Що робити?!»

Якщо лізти на дерево, то його закидають жолудями, а палицею не дістати. Мало не плачучи, однак сповнений рішучості, він подерся на стовбур. Але тільки-но випростався, як тіло знову обпекли удари.

Несвідомо, керований тільки почуттям самозбереження, Косецький знову присів і почув переможне ревіння невидимих ворогів.

«А-а-а, сміються!»

Зойк відчаю й злоби мимоволі вирвався з горла, і вже в наступну мить халдей з рішучістю приреченого на смерть поліз на дерево, а на нього градом сипалися жолуді.

Кора боляче дряпала тіло, двічі жолуді попадали в лоб і завдавали такого болю, що халдей мимоволі заплющував очі і зупинявся, та потім, зібравши сили, ліз далі.

Нарешті він досяг мети.

Назад Косецький не зліз, а якось безсило сповз, подряпавши груди й руки, але задоволений перемогою.

Проте з одягом йому ще довелося помучитись. Рукави спідньої сорочки й кальсони, виявилося, були намочені й туго зав'язані вузлом.

По-шкідському це називалося «сухариками», і Косецький довго працював і руками, й зубами, поки йому пощастило розв'язати мокрі кінці.

Нарешті він одягся і вийшов на берег, чекаючи нового обстрілу, але цього разу навколо було тихо.

Не тямлячи себе від образи й злості, халдей помчав на дачу, щоб негайно переговорити з завідуючим, але й тут йому не пощастило: Вікмиксор поїхав у місто.

Проходячи по кімнатах. Косецький ловив глузливі погляди хлопців і відразу вгадав, що всі вони щойно були свідками його ганьби.

Настав обід, і тоді халдей знову відчув свою силу. Громоносцев, Єонін і ще п'ять-шість вихованців були позбавлені обіду.

Після обіду шкідці влаштували екстрені збори і, глибоко обурені, вирішили продовжувати боротьбу.

Тепер Косецький, навчений гірким досвідом, нікуди не виходив з дачі, але це не помогло. Знову почалося бомбардування. Тільки-но він одвертався, як у спину йому летів жолудь. Він був безсилий і нервував дедалі більше, а тут, ніби на довершення всіх його знегод, з усіх боків залупала пісенька, яку щойно склали хлопці:

На березу граф Косенький

Лазив раз по-молодецьки,

Довго плакав і ридав,

Як кальсони діставав.

Даремно Косецький метався, намагаючись знайти куточок, де можна було б сховатися, його скрізь стрічали жолуді й пісенька, пісенька й жолуді.

Нарешті він надумав одсидітись у виховательській кімнаті і помчав туди. Нараз увагу його привернула стіна.

На стіні біля входу у виховательську висів вирваний із зошита розгорнутий аркуш паперу, на якому вгорі красувалося таке:

Далі замиготіли назви: «Граф Косецький», «Сенсаційний роман», «Купання в ставку», «Геть графів».

У очах халдея потемніло. Він зірвав аркуш, маючи твердий намір показати його Вікмиксору.

У кімнаті вихователів Косецького ждав новий сюрприз.

Тільки-но він одчинив двері, як прихилена до одвірка щітка й надітий на неї табурет, загримівши, полетіли йому на голову.

Косецький не витримав. Сльози показались у нього на очах, і, впавши на ліжко, він голосно заридав.

Скоро по Шкіді пронеслася вістка: з Косецьким істерика.

Янкель і Япончик — редактори першої шкідської газети «Галабурдник» — припинили роботу на половині, не докінчивши номера.

Настрій одразу підупав.

— Косецький в істериці.

— Що ж тепер буде?

Хлопці ждали грози, але зовсім не боялись її. Вони вважали, що правда на їхньому боці. Прийшла Еланлюм.

— Що у вас сталося з Панасом Володимировичем? — грізно спитала вона, але, дізнавшись, що Косецький сам поводився не краще від хлопців, запропонувала затерти всю цю історію і нічого не казати Вікмиксору.

Так і вирішили. Хлопці вислали делегацію до халдея, і вони помирилися. До Вікмиксора дійшов тільки маленький зібганий аркушик газети «Галабурдник».

♦

На другий день Янкелю і Японцеві сказали, що їх кличе Вікмиксор.

Перш ніж піти до зава, хлопці перебрали в думці всі свої провини за тиждень і, не знайшовши нічого страшного, крім затертого скандалу з Косецьким, бадьоро попрямували до кабінету.

— Можна ввійти?

— Заходьте. А, це ви!

Вікмиксор сидів у кріслі. В руках він тримав номер «Галабурдника».

Хлопці перезирнулись і завмерли.

— Ну, сідайте. Поговоримо.

— Та ми нічого, Вікторе Миколайовичу. Постоїмо. — Янкель тривожно згадував усі лайки на адресу Косецького, якими було пересипано текст «Галабурдника».

— Так от, хлопці, — почав Віктор Миколайович. — Я, як бачите, мав можливість прочитати вашу газету. На мій погляд, у ній одна вада: вона тхне бульварщиною. Вона груба, хоч, кажучи відверто, в ній є чимало й дотепного.

Вікмиксор уголос перебрав кілька вдалих та невдалих дописів і, захопившись, вів далі:

— Чому б вам таки не видавати хорошої, справжньої шкільної газети? Бачите, свого часу я сам пробував наштовхнути хлопців на це й навіть випустив один номер газетки «Учень», але вихованці не відгукнулись, і діло припинилося. Ви, я бачу, цікавитеся цим, отож давайте, пишіть. Назву, зрозуміло, треба змінити. Ну… ну… хоч б «Дзеркало»… і з епіграфом можна: «Не нарікай на дзеркало, як в самого пика крива».

— Та ми давно хотіли, — вставив Японець.

— Ну, а як хотіли, то й робіть. Я навіть радий буду, — закінчив Вікмиксор.

За чверть години газетярі вийшли з кабінету, несучи папір, чорнило, туш, пера, олівці й фарби.

Усе, що сталося, було таке несподіване, що тільки біля дверей спальні хлопці отямились і збагнули, в чому річ.

— Здорово вийшло! — захоплено вигукнув Янкель.

— Так, — протягнув Япончик. — Ждали прочуханки, а дістали заохочення.

Наступного дня на вишці готувався перший номер шкідської шкільної газети «Дзеркало». Янкель, підклавши під аркуш папку, малював заголовок. Япончик писав передовицю «від редакції». На краю даху сидів, зігнувшись,