Марк Твен - Пригоди Гекльберрі Фінна

— Аякже, вдова мені про те розповідала.

— Тож-то і є! Дурнішого за те й не вигадаєш! Ні, ти тільки подумай, що ж воно виходить! Хай оцей пеньок буде одна жінка, а ти сам будеш друга жінка, а я — Соломон, а оцей долар — ваш синок. Обоє ви доводите, що він ваш. Що ж тепереньки маю робити я? Я мав би запитати в сусідів, чий це долар, та й віддати його справжньому власникові цілісіньким, — розумна людина тільки так і зробила б! Та де там! Я, замість того, беру долара й розрубую його надвоє, і даю одну половину тобі, а другу половину другій жінці. Он як надумав зробити той Соломон із малою дитиною. А тепер я тебе запитаю: на якого дідька може придатися половина долара? Хіба ж ти за неї що купиш? А на що може придатися половина немовляти? Та я й за мільйон таких половинок нічого не дав би.

— Не мели казна-чого, Джіме! Ти зовсім не втямив, в чому там суть!

— Хто? Я? А йди ти собі! Що ти мені своєю суттю баки забиваєш! Якщо в чомусь є бодай якийсь розум, то я його побачу, а в такому вчинкові, замість розуму, саме безглуздя. Адже ж ті жінки сперечалися не за половинку немовляти, а за ціле немовля; а якщо людина сподівається владнати таку суперечку однією половинкою, виходить, їй бракує олії в голові. Не говори про свого Соломона, Геку, я його знаю як облупленого.

— Кажу ж тобі, ти не втямив, у чому суть.

— Відчепись ти від мене з тією суттю! Я знаю те, що знаю. Я так собі думаю, — справжня суть глибше. Суть у тому, які в Соломона були звички. Візьми, приміром, людину, що має тільки одну чи дві дитини, — та невже ж та людина не глядітиме своїх дітей? Ні, глядітиме, ще й як! Вона знає, що дітьми треба дорожити. Візьми знову ж таки людину, що в неї аж п'ять мільйонів дітлахів по всьому будинкові гасають, — ну, то, звісно, інша річ. Їй, звісно, однаково, чи то немовля рубати надвоє, чи то кошеня. Тих дітлахів у неї і без того чортова гибель. На одну дитину більше чи на одну менше — однаковісінько для Соломона.

Зроду не бачив такого негра. Якщо він собі в голову щось убгає, то вже нічим того звідти не виб'єш. Іще такого не бувало, щоб якийсь негр отак на того Соломона нападався. Тоді я звернув розмову на інших королів, а Соломонові дав спокій. Почав розповідати Джімові про Людовіка Шістнадцятого, котрому колись, давненько вже, відтяли голову у Франції, та про його маленького сина, що звався дофін, чи як його там, котрий теж мав королювати, а його — хвать та й у в'язницю; кажуть, що малий там і помер.

— Бідолашне хлоп'я!

— А хто каже, ніби син отой утік із в'язниці й урятувався, а потім начебто майнув до Америки.

— Оце добре! Шкода тільки, що йому тут нудно: ні з ким товаришувати. Адже ж у нас немає королів. Правда, Геку?

— Немає.

— Виходить, для нього в нас і посади не знайдеться. То що ж він тут робитиме?

— А звідки ж я знаю! Декотрі з них ідуть до поліції, а декотрі навчають наших цвенькати по-французькому.

— Отакої, Геку! Та хіба ж французи говорять не по-нашому?

— Ні, Джіме. Ти не втямив би, що вони говорять, ані словечка не второпав би.

— Отуди к бісу! Що ж воно виходить?

— Не знаю, але так воно є. Я читав у книжці про їхні дурні теревені. Ось, приміром, підходить до тебе чолов'яга та й каже: «Парле ву франсе?» Що ти тоді подумаєш?

— Анічогісінько я не подумаю, а тільки затоплю йому в пику — звісно, якщо той чолов'яга не білий. Щоб я дозволив негрові так мене вилаяти!

— Тю на тебе! Та це ж зовсім не лайка. Він просто запитує, чи ти вмієш говорити по-французькому?

— То чом же він не спитає по-людському?

— Та він так і каже. Тільки по-французькому.

— Ну, що ти мелеш? Я й слухати не хочу твоїх нісенітниць!

— Слухай, Джіме, а кицька говорить по-нашому?

— Ні, не говорить.

— А корова?

— І корова не говорить.

— А кицька говорить по-коров'ячому чи корова — по-котячому?

— Ні, не говорять.

— Так воно й має бути, щоб вони говорили поміж собою по-різному. Правда ж?

— Звісно, що так.

— І так само має бути, щоб кицька й корова говорили не по-нашому?

— Аякже, звісно.

— То чого ж ти забрав собі в голову, що француз не може говорити по-своєму, не так, як ми? Ну що ти мені на це скажеш?

— А кицька хіба людина, Геку?

— Ні.

— Отож і нема потреби, щоб кицька говорила по-людському. А корова хіба людина? Чи, може, вона — кицька?

— Ні, вона не те й не те.

— Ага! Ну, то вона й не повинна говорити ні по-людському, ані по-котячому. А француз — людина?

— Авжеж.

— Тож-бо то й є! То чого ж він, стонадцять чортів йому в печінку, не говорить по-людському? Що ти мені на це скажеш?

Я побачив, що даремно сперечатися з негром. Свого розуму йому, не вкладеш. І я замовк.

Розділ XV

Ми думали за три ночі добратися до Каїра, на кордоні штату Іллінойс, де Огайо впадає в Міссісіпі, — саме туди ми й прямували. Ми збиралися продати пліт, пересісти на пароплав і попливти вгору річкою Огайо до вільних штатів, де нам не загрожували ніякі небезпеки.

Ну, а другої ночі впав такий туман, що ми вирішили пристати до зарослого кущами берега, бо то дурне діло пливти у тумані! Та коли я, тримаючи напоготові линву, під'їхав у човні до тих кущів, то побачив, що нічого підходящого нема — стирчать лише самі тоненькі прутики. Я обмотав линву круг одного кущика, що ріс при березі, але там була бистра течія і пліт мчав так швидко, що вирвав того кущика з корінням і потяг його за собою. Тим часом густий туман повивав геть усе навколо, і мені стало так страшно, що, мабуть, із півхвилини я не міг зрушити з місця, а пліт уже зовсім зник з очей: за двадцять кроків нічого не можна було розібрати. Стрибнувши в човен, я перебіг на корму, схопив весло й почав відштовхуватися від берега. Але човен не рухався з місця. Я так поспішав, що забув його відв'язати. Я схопився й кинувся відв'язувати линву,