Володимир Григорович Рутковський - Гостi на мітлi

— З хлібом снідатимеш чи так? — запитав Степан, бігаючи від плити до столу.

— І хліб давай, — великодушно кивнув Аристарх.

— Тільки пику спочатку вимий, — зауважив Степан. — І лапи теж. Нічого з такими лапами сідати за стіл.

— Та вимию я, вимию, — спохопився Аристарх. — І чого ти до мене з ними пристав?

В одну мить він справився з сніданком, задоволене муркнув і калачем згорнувся на стільці.

— Не життя, а казка, — зробив він висновок. — Е-е, а навіщо ж мити тарілки? Дай-но я їх краще вилизькаю!

— Ще чого захотів, — мимоволі посміхнувся Степан з такої котячої зажерливості. — Тарілки заведено мити, а не вилизькувати.

— Дивні якісь у вас порядки, — зауважив Аристарх. — Це ж тільки подумати — стільки добра пропадає даремно…

Степан нарешті впорався з посудом і підсів до Аристарха.

— Я хочу тебе про щось запитати, — почав він. — Тобі нічого не відомо про домовиків?

— Якраз навпаки, — сказав Аристарх. — А навіщо тобі ця бородата комашня?

— Мені здається, що з Шурхотуном щось трапилося. З нашим домовиком. Чув про такого?

Аристарх поворушив вусами.

— Як би тобі сказати… Думаю, що його, мабуть, вже немає.

Степанові перехопило подих.

— Як це — немає?

— Дуже просто. Хазяйка його кудись занесла. За те, що він порушив основну заповідь домовиків: не допомагати людям боротися з нами, нечистою силою… А поза своїм обійстям домовики живуть дуже недовго. Так що не знаю… Нічого втішного сказати не можу.

Вражений цією новиною, Степан не відводив погляду від помітно зніченого Аристарха. Нараз, не кажучи й слова, підхопився, прожогом кинувся до своєї кімнати і сховав обличчя в подушку.

Отже, Шурхотуна немає. Він загинув. Загинув за те, щоб врятувати його, Степана…

Аристарх нечутно прослизнув до кімнати. Обережно доторкнувся до Степанового плеча.

— Що з тобою? — запитав він.

— Нічого, — смикнув Степан плечем. — Залиш мене одного.

— Тобі його дуже шкода, так?

Степан не відповів.

— Ех, ти, — важко зітхнув Аристарх. — Гадаєш, ми сюди розважатися прилетіли, так? Ні, в нас є завдання. І, якщо ми його не виконаємо, нам доведеться ой як непереливки!

— То чому ж тоді ти тут сидиш? — глухим голосом відгукнувся Степан. — Біжи виконуй його! Хапай мене, хапай Таню. Вам цього хотілося?

— Так-таки і хапай, — невесело посміхнувся Аристарх. — Думаєш, легко таке робити вперше?

— Як — вперше? Ти ж казав…

— Мало що я казав! Коли хочеш знати, ми з хазяйкою ще ніколи цим не займалися. Вона виконувала іншу роботу. А що ж то за баба-яга, котра не викрала бодай одну дитину? — Аристарх помовчав. — Коли б ти лише знав, як нам хотілося, аби люди збиткувалися над нами, виганяли з хати. Тоді все було б простіше. А ви нагодували нас, допомогли, наговорили стільки гарних слів. І ми вже не змогли вчинити так, як від нас вимагалося. О, то могутня сила — добро!.. Але й повернутися ні з чим теж не можемо. Нам з хазяйкою життя ще не обридло. Та, на щастя, ми дізналися про зрадництво Шурхотуна…

— Він не зрадник, — заперечив Степан.

— Може бути, — погодився Аристарх. — Проте в нас на такі речі дивляться інакше. Тож ми й домовилися, що на відьомській нараді говоритимемо, ніби не впоралися з завданням через зрадництво Шурхотуна. А Шурхотун… Замість нього пошлемо іншого.

— Не треба, — сказав Степан. — Не треба мені іншого.

В кімнаті запала мовчанка.

— А яке вам буде покарання? — нарешті запитав Степан.

Аристарх стенув плечима.

— Важко сказати, — задумливо мовив він. — Знаю лише, що найлегше з покарань — вигнання. В такому випадку ми з хазяйкою втратимо всю чаклунську силу. А кому, скажи будь ласка, потрібна стара, немічна бабуся, над котрою, до речі, люди збиткувалися ще тоді, коли вона була молодою і майже здоровою? Кому потрібен худий, лишаїстий кіт? Де він прихилить голову, хто його годуватиме, га?

— Дурниці ти верзеш! — вигукнув Степан і підвівся з ліжка. — Невже ти гадаєш, що в цьому будинкові тобі не знайдеться місця?

— Як знати, як знати, — задумливо відказав Аристарх. — В це мені важко повірити. Та й не про мене, врешті, йдеться, а про мою хазяйку. Куди їй подітися?

— Ну… — нерішуче почав Степан. — Для неї теж можна було б щось придумати.

— От-от, саме «щось», — пирхнув кіт. — А я ж кажу про найлегше з покарань, які на нас чекають. Про більш тяжкі я навіть думати боюся. От і порадь, як нам бути…

— Не знаю, — розгублено визнав Степан.

— То й помовч, коли не знаєш, — вколов Аристарх. — І без того на серці… — він лише лапою змахнув. — Краще давай поговоримо про щось інше.

Степан надовго замислився. Чим би допомогти Аристарху? Як би його втішити?

— Ще молока не хочеш? — нарешті здогадався він.

— Ет! — відгукнувся засмучений Аристарх. — Після таких веселих розмов навіть молоко в горлянку не полізе. Втім… неси-но його сюди. І все інше теж неси. Хоча б наїмся наостанок. Буде про що потім згадати.

Після другого сніданку Аристарх, здається, трішечки повеселішав. Але не зовсім.

— Чудова все ж ця штука — життя, — зауважив він, повертаючи миску Степанові. — От лише мені в цьому житті не дуже поталанило. Ну чому, чому я не народився таким собі пухнастим і грайливим кошенятком, котрого всі пестили б, який ночами спокійнісінько гасав би по дахах і виспівував всілякі «до-ре-мі-фа-мняву…»? Так ні, дала мені доля вродитися худющим довготелесим виродком. До того ж ребра зламали, вухо й хвоста надірвали!.. Ну чому, чому, Степане, це чудове життя буває часом таким несправедливим, га?

Степан знічено промовчав. В голову не приходило нічого такого, що могло б хоч трішки втішити Аристарха. Може, запропонувати йому ще один сніданок?

ХВОРОБА БАБИ МАРІЇ

Коли невтішний, хоча й ситий Аристарх подався до самітного будинку, Степан всівся на ганкові і замислився.

Виявляється, не так вже й солодко живеться Ядвізі Олізарівні та Аристархові! Одна лише назва — чаклуни. А насправді — ні тобі даху над головою, ні вірних друзів. Навіть добрі вчинки не для них.

І закони в них якісь не такі, як в людей. Жорстокі, несправедливі. Він, Степан, ні за що не згодився б миритися з такими законами.

Шкода їх. Але й Шурхотуна теж шкода. Треба б порадитися з Танею та Василем. Утрьох, можливо, і вдасться щось та придумати…

Найближчою була хата баби Марії. Тому Степан і подався до неї. Але ще з вулиці побачив, що там щось трапилося. В сажі пронизливо верещав голодний кабанчик. Біля порога походжали смутні кури. Вони все ще сподівалися, що хтось кине їм жменю зерна.

Проте ніхто з хати не виходив. Більше