Джоан Роулінг - Гаррі Поттер і орден Фенікса

- ...що з кожним днем стає дедалі блекотніший. Тут повно бруду, - скривився Сіріус.

- Хазяїн любить пожартувати, - вклонився знову Крічер і тихо додав: - Хазяїн був гидким невдячним підсвинком і розбив матері серце...

- У моєї матері не було серця, Крічере, - відрізав Сіріус. - її життя трималося тільки на злі.

Крічер знов уклонився.

- Як скажете, хазяїне, - бурмотів він обурено. - Хазяїн не достойний витирати пилюку з материних черевиків. Ох, моя бідна хазяєчка, що б вона сказала, якби побачила, що Крічер мусить йому служити, як вона його ненавиділа, як він її розчарував...

- Я тебе спитав, що ти тут робиш? - холодно урвав його Сіріус. - Ти завжди вдаєш, що прибираєш, а насправді дивишся, що б такого потягти до своєї кімнати, щоб ми не могли його викинути.

- Крічер ніколи не зрушить нічого з належного місця в хазяїновім будинку, - заперечив ельф і швидко пробелькотів, - хазяєчка ніколи б не вибачила Крічерові, якби звідси викинули гобелен, що сім століть належав родині, Крічер повинен його врятувати, Крічер не дозволить хазяїнові, зрадникам роду і виродкам знищити його...

- Я так і думав, - сказав Сіріус, зневажливо зиркнувши на протилежну стіну. - Вона й гобелен зачарувала закляттям-приклеяттям, я впевнений, але якщо я матиму змогу його позбутися, то так і зроблю. А тепер шуруй звідси, Крічере.

Крічер не посмів знехтувати прямим наказом, але погляд, який він кинув на Сіріуса, човгаючи повз нього, був сповнений глибокої ненависті, і, виходячи з кімнати, він ні на мить це припиняв буркотіти:

- ...повертається з Азкабану, щоб командувати Крічером, ой, моя біднесенька хазяєчка, що б вона сказала, якби побачила зараз будинок, у ньому мешкають покидьки, її скарби викидають, вона зреклася свого сина, а він повернувся, і кажуть, він - убивця...

- Ще трохи побуркочи, і я таки стану вбивцею! - роздратовано крикнув Сіріус, з силою зачинивши за ельфом двері.

- Сіріусе, він збожеволів, - почала виправдовувати його Герміона, - він, мабуть, не розуміє, що ми його чуємо.

- Він надто довго жив тут сам, - сказав Сіріус, - виконував божевільні накази материного портрета і розмовляв сам з собою, але він завжди був малою бридотою...

- Якби ви його відпустили, - з надією почала Герміона, - можливо...

- Його не можна відпускати: він забагато знає про Орден, - урвав її Сіріус. - До того ж, така різка зміна його вб'є. Запропонуй йому покинути будинок, і побачиш, якої він заспіває.

Сіріус перетнув кімнату і підійшов до стіни, на якій висів гобелен, що його намагався захистити Крічер. Усі подалися слідом.

Гобелен видавався неймовірно старим - вилинялий і подекуди погризений доксями. Проте золотиста нитка, якою він був розшитий, і досі яскраво виблискувала, даючи змогу помилуватися розлогим деревом роду, корені якого (наскільки міг бачити Гаррі) сягали середньовіччя? Зверху на гобелені великими літерами було виведено: 

ШЛЯХЕТНИЙ І ДАВНІЙ РІД БЛЕКІВ

«Toujours pur»[1]

- Тебе тут немає! - вигукнув Гаррі, пильно вивчаючи дерево.

- Колись я був отут, - показав Сіріус на маленьку круглу дірочку, немовби залишену цигаркою. - Моя люба матуся випалила мене після того, як я втік з дому... Крічер дуже любить переповідати цю історію.

- Ти втік з дому?

- У шістнадцять років, - підтвердив Сіріус. - Не витримав.

- І куди ж ти подався? - поцікавився Гаррі.

- До твого тата, - відповів Сіріус. - Твої дідусь з бабусею дуже добре до мене поставились: прийняли, наче другого сина. Я приїжджав до твого тата на канікули, але з сімнадцяти років мав уже власне житло. Мій дядько Елферд залишив мені пристойну суму... мабуть, тому і його звідси видалили... а потім я вже сам про себе дбав. Проте мене завжди гостинно запрошували на недільні обіди до містера і місіс Поттерів.

- А... чому ти?..

- Втік? - Сіріус гірко всміхнувся й пригладив довгі розкуйовджені патли. - Бо ненавидів їх усіх: моїх батьків з їхньою манією чистокровності й переконанням, що рід Блеків мало не королівський... мого ідіотського брата, котрий у все це вірив... оце він.

Сіріус тицьнув пальцем в ім'я «Регулус Блек» біля самого підніжжя дерева. Після дати народження стояла дата смерті (років п'ятнадцять тому).

- Він був молодший, - сказав Сіріус, - однак значно кращий, нагадували мені постійно.

- Але він помер, - мовив Гаррі.

- Так, - підтвердив Сіріус. - Ідіот нещасний... прилучився до смертежерів.

- Та ти жартуєш!

- Гаррі, невже ти не бачиш по цьому будинку, до яких чаклунів належала моя родина? - роздратовано кинув Сіріус.

- А твої... твої батьки також були смертежерами?

- Ні, ні, але, повір мені, їм подобався Волдемортів задум, вони підтримували ідею очищення раси чаклунів, позбавлення її від тих, у чиїх жилах є маґлівська кров і приходу до влади чистокровних чарівників. І вони були такі не одні, багато людей до того як Волдеморт показав свою суть, вважали його думки гідними уваги... хоч потім жахнулися, побачивши, на що він здатен заради влади. Та я впевнений, що мої батьки вважали Реґулуса справжнім героєм за той його початковий вибір.

- Його вбив аврор? - спробував здогадатися Гаррі.

- О, ні, - заперечив Сіріус. - Ні, його вбив Волдеморт. Або, радше, вбили за Волдемортовим наказом, бо сумніваюся, що Регулус був настільки важливою персоною, щоб Волдеморт убивав його власноручно. Після братової смерті я з'ясував, що він прилучився до смертежерів, але побоявся виконувати їхні вимоги і спробував їх покинути. Але Волдеморт не приймає заяв про звільнення. Тут або служба до скону, або смерть.

- Обід, - почувся голос місіс Візлі.

На чарівній паличці, що її вона тримала вертикально перед собою, стояла величезна таця з бутербродами й пирогом. Обличчя місіс Візлі ще й досі пашіло від злості. Всі потяглися до неї по їжу, але Гаррі залишився з Сіріусом, що низько схилився перед гобеленом.

- Я вже роками його не розглядав. Це Фінеас Ніґелус... мій пра-прадід, бачиш?.. гіршого директора у Гоґвортсі зроду не було... а це Арамінта Меліфлуа... мамина двоюрідна сестра... намагалася пропхати через міністерство указ про узаконення полювання на маґлів... це люба тітонька Еладора... започаткувала родинну традицію стинати голови ельфам-домовикам, коли вони ставали надто старі й не могли подавати чай... звісно, коли в сім'ї з'являвся хтось хоч напівпорядний, його відразу зрікалися. Бачу, Тонкс тут немає. Мабуть,