Ірина Вільде - Сестри Річинські. (Книга друга. Частина друга)

чоловіки. Жінки приїздили сюди щось раз чи два на жіночі збори, але бабська політика не входить в рахубу. Раз було навіть так, — зітхнув зловтішно дядько, — що газди не хотіли дати коней по ту делегатку і мусила пішки топати. Вірте або не вірте. От сміху було в селі!

Зоні не була приємною тема для розмови, і вона перебила дядька, почавши випитувати про відносини на селі, бо хоч Підберізці були таки зовсім близько від міста, де жили Річинські, Зоня якось не мала уяви про політичний профіль цього села.

Селянин не давав відвертих відповідей на запитання Зоні, і їй уже починало здаватись, що вона не вміє формулювати запитань, як дядько врешті спитав хитро:

— А пані з якої партії?

— А це що має до речі? — трохи нечемно запитала Зоня і собі. Дядько скліпав очима.

— А, прошу пані, тепер такі часи настали… треба кожному в його дуду грати… ніби для того, щоб не було образи… Дай ми на то… пані з націоналістами тримають… а я при пані… починаю псьочити панину партію, було б пані приємно? Відколи роблю в єгомосця… то вже навчився… делікатності з людьми… гі-гі…

— То в єгомосця такі коні? — аж зарум'янилась з досади Зоня. Мало кого поважала з сільських священиків. Вважала їх за тюхтіїв, позбавлених добрих манер, але почуття станової солідарності не покидало її ніколи. Ганьба для всього священичого стану, аби священик під містом тримав такі шкапи в себе. Хай взяв би собі приклад з стрийка Нестора чи хоч би отця Михайла Річинського. Як же повинно бути в того тюхтія в хаті, як мусить ходити одягнута його жінка і діти, коли коні в нього мають такий вигляд! Коні — це ж обличчя господаря.

— Та де, прошу пані! Коні у нашого єгомосця — гей у святого Іллі… Го-го… хай сховаються пуги самого нашого пана… Вірте або ні… Це мої коні, прошу пані… рахувати, мої власні…

— То єгомосць… то… то… — обурення, що хлюпнуло на неї, затамувало їй слова в горлі. Не свідома, що робить, запхала стебло соломи в рот і гризла його зубами, як живу кістку. От хам! От падлюка! Якби татко жив, то, напевно, та свиня вислала б по Зоню свій фаетон, ще, може, і жінку свою посадив би в нього. Була така хвилина, що Зоня хотіла затримати коні і повернутись пішки додому. Навчила б вона його, як зустрічати делегата «Рідної школи»! І була б так зробила, о, без усякого сумніву, була б так зробила, якби не те, так, якби не те одне, що вона потребувала «Рідної школи» більше, ніж «Рідна школа» її…

— А як до вашого єгомосця приїздять гості, — спитала єхидно фірмана (став їй ненависний разом зі своїм єгомосцем), — то єгомосць висилають по них ваші коні?

— Е, прошу пані, — почухався дядько за вухом, — то щось інше. Єгомосць по паню теж були б раді вислати свої цуги… але то не було б політично… вірте мені або ні…

— Що то значить?

— Бо то так, прошу пані… в нас у селі щось чотири партії… і деруться між собою, прошу вибачення, як свині при кориті… але ніби… всі за тим, аби в селі була «Рідна школа»… що правда, то правда… Хай «Рідна школа» — так ніби кажуть… не буде ні з твоєї партії… ні з моєї… хай буде наша… рахувати, українська… ніби, гей той казав… надпартійна…

— І добре. І так повинно бути, і так воно і є, — авторитетно втрутилась Зоня. Відомість про те, що єгомосць з якихось тільки там дипломатичних міркувань не вислав своїх коней по неї, зразу примирила її з фірманом.

— Ага… ага… тому, якби єгомосць вислали по паню свої коні, то зараз пішло б селом… що пані делегатка тримають сторону католицького союзу… а в нас… то різні є… і радикали, і сільробівці… ніби комуністи, рахувати… можуть собі теє не вподобати… Тому єгомосць кажуть мені оце передвчора: «Поїдеш ти, Федю, по делегата… — рахувати, не знали, що не приїде чоловік… — ти, кажуть, з бідноти… не причепляться до тебе…»

— А люди? З ким же люди тримають? Більшість за якою партією?

— Та то, прошу пані, що значить люди? Пані не знають, як на селі? Рій водять, кажім правду, багачі… а багачі тримають з тими, хто їм більше обіцяє… А біднота, — хитро кліпнув оком, — біднота теж ділиться на «партії»… одна «партія» притакує багачам, бо боїться втратити їх ласку та заробіток в них… гі, той казав… а друга… викрикує на багачів, та ще й відгрожується їм… вірте або ні… це переважно ті з сільробу…

— А ви за котрою партією?

Дядько зіщулився. Хоч їхали чистим полем, все ж повів головою навколо, наче шукав за тим, що може його підслухати:

— Я бідний, прошу пані… і я собі, гі, той казав, так міркую… я поки що з єгомосця живу — кажім правду, — то єгомосця, де треба, мушу підтримувати… бо ніби, гі, той казав — дивись, чий хліб їси… але, якби що до чого… я на той приклад, якби ніби так часи змінились, як ті з сільробу вигукують… то кожний в селі… гі, той казав… може підтвердити, що Федь Безкутий… ціле життя бідний був і тепер… це ніби тільки так дай ми на те для прикладу— його право настало, і йому належиться… те, що іншим, рахувати…

«Ага, — зміркувала Зоня, — чужими руками грань вигортати збираєшся, братику», — її доброзичливість до дядька знову понизилась.

Не мала більше охоти до балачки.

Ниви рябіли медункою і кульбабою. На узліссі горіли дерева яскравою молодою зеленню, що здалека здавалась теплою і солодкою. Зорана рілля парувала мерехтливою, синюватою мжичкою. Над жовтим від латишу полем плив низько лелека. На горизонті викинув золотий хрест і за ним куполи підберізької церкви.

Зоня дістала дзеркальце з сумочки і поправила собі волосся, що розвіялось на вітрі. Поправила трохи і верету, що зсунулась, і знову прибрала сутугу, гордовиту позу.

Підберізці лежали в долині так, що з гірки виднілась рельєфна панорама села. Воно тяглося вздовж головного шляху, так званої Цісарської дороги, і розгалужувалось лише понад береги річки, що здалека здавалась вузькою, як сталевий дріт. Хати були в садках, і, як у кожному селі, деякі домівства були під білою бляхою і з засібними господарськими будинками та прибудинками, а решта під солом'яною стріхою з одним сарайчиком, або притулою, часто без огорожі навіть. Навпроти, відділені тільки громадською толокою, стояли