Марина та Сергій Дяченко - Дика енергія. Лана

суперницю. Я випущу проти тебе найкращу дівчину з тих, хто отримає ім’я цієї зими. Це буде нелегка, але гідна смерть.

* * *

Важко уявити — минуло лише три ночі відтоді, як я покинула Перепілчине гніздо! Я вирвалася з лабет енергетичної поліції, вибралась із замкненого вагона, подолала Григорія, не розбилась, упавши з височини, не замерзла в лісі, мене не зжерли вовки… І все заради чого? Щоб незнайомі, в чомусь навіть симпатичні люди вбили мене нізащо!

Від образи я засинаю. Мені нічого не сниться. Коли врешті розплющую очі, у хатині вже темно. Виє вітер у димарі. Тьмяно світяться жарини. І горить, плаваючи у глиняному ковші, ґніт на шматку білого жиру.

Навпроти сидить Ярий. Вогонь відбивається у його широко відкритих очах.

— Дай попити, — прошу. Голос у мене хрипкий і лункий, майже як у Цар-матері.

Він підносить мені кухоль. Вода холодна, аж зуби ломить, і дуже смачна. Як усе тут.

— Завтра двобій, — каже Ярий. — Я умовив Цар-матір, щоб вона дала тобі довше відпочити… Послухай, коли ти все одно вже виспалася, може, розкажеш про місто? Як ви там живете?

Він слухає дуже уважно. По очах бачу, що не вірить і в половину моїх слів. Не розуміє, навіщо синтетикам підзарядження. Не розуміє, навіщо потрібні пікселі і що таке енергетичне шоу. Не вірить, що будинок може маги двісті поверхів. Іноді він перепитує, ще перепитує, з’ясовує знову, і я починаю сердитись: як можна не розуміти таких простих речей?!

— Як вони літають? — питає про диких. — Обертаються на птахів?

— Ні. Вони роблять крила, до паска прикріплюють мотузку…

— А навіщо? Вони не вміють перевертатись?

— Як це? — тепер уже я не розумію.

Він нетерпляче махає рукою:

— Та облиш… Ти мені ось що скажи: у вас дружина скількох чоловіків тримає?

Я дивлюсь на нього, і обличчя в мене, певно, дурне. Ярий зітхає, дивиться співчутливо: як можна не розуміти таких простих речей!

— У нас якщо одна дружина, то й чоловік один, — кажу здивовано.

— А в тебе?

Я знизую плечима.

— У мене нема чоловіка. Ще немає.

Він підходить до мене. Опускається на коліна. І цілує мене в губи, нічого не кажучи. Від несподіванки я сахаюсь.

— Якщо ти завтра її переможеш, Цар-мати залишить тебе живою, — поважно каже Ярий. — Такий закон.

* * *

Уранці сходить сонце. Мені весь час доводиться мружитись: шкода, що немає з собою чорних окулярів. Сонце горить. Сніг засліплює. З очей біжать сльози; люди-вовки, які зібралися подивитися на двобій, думають, що я плачу. Та мені байдуже до того, що вони думають.

Під конвоєм двох плечистих мовчазних чоловіків мене приводять на місце двобою. На секунду розплющую очі — так широко, як тільки можу: це величезна скляна лінза!

Тільки ступивши на скло ногою, розумію, що це крига. Замерзле кругле озеро зовсім прозоре. Широке. Як невеликий майдан. Дуже глибоке. З-під криги на мене дивиться рибина: величезна, завбільшки з руку, й баньката. А нижче, під рибиною, бачу руді стебла водоростей і уламки скель. У розколині на далекому дні біліє кістяк.

Лід пружинить під ногами і ледь чутно потріскує. Він дуже тонкий. Надто тонкий для такого холоду.

Я підводжу очі — і вперше бачу свою суперницю.

Вона трохи молодша за мене. Дуже юна. Майже оголена, незважаючи на холод. Дивиться, оцінюючи, — і вкрай безжалісно.

Навколо озера кільцем стоять люди-вовки в сірому, білому, рудому вбранні зі шкур. Другим кільцем глядачів стоїть засніжений ліс. І третім кільцем — гори. Всі дивляться на нас із суперницею. Всі на щось чекають.

З’являється Цар-мати, схожа на ведмедицю у своєму темно-рудому хутряному вбранні. Її волосся, як і раніше, розплетене і майже торкається снігу. Вона ступає на лід, і я відчуваю, як здригається його прозора лінза.

— Сьогодні ти отримаєш ім’я, — звертається вона до моєї суперниці. — Але не думай, що це легкий бій.

Вона простягає їй зброю. Я мружуся дужче: біле яйце завбільшки з голову немовляти з устромленими в нього шипами в палець завтовшки, нахромлене на довгу дерев’яну ручку. У пам’яті спливає слово «булава». Що ж, ми битимемось не навкулачки і навіть не на ножах, а такими ось… штуками?!

Вона кам’яна? Чи скляна? Я чітко уявляю, як біла булава опускається на голову, розбиває її й сама розлітається на шматки. Як летять урізнобіч зламані шипи — і клапті мозку…

Я заледве відганяю це видіння. Витираю обличчя тильним боком долоні — щоби кляті сльози не заважали дивитись.

— Тримай. — Цар-мати простягає й мені таку ж булаву. Я беру її до рук; біле яйце, вкрите шипами, виблискує на сонці, і я розумію, що воно крижане. Булава висічена з криги.

— Бийся за своє життя, як можеш. — Цар-мати дивиться, пронизуючи наскрізь, на дні її очей стрибають жовті зірочки. — Тільки сильні жінки народжують вовків. Візьми.

Судомно стискаю булаву в правій руці. У ліву мені лягає сталеве лезо на дуже довгій незручній ручці. Поки міркую, що це таке, моя суперниця, отримавши від Цар-матері таку ж зброю, спритно складає її навпіл. Це складаний ніж! Вірніше, враховуючи його розміри, складаний меч… Навіщо? Що з ним робити?

Схоже, вже за кілька хвилин доведеться про це довідатись. Цар-мати переводить погляд то на суперницю, то на мене.

Піднімає руки.

— Бийтеся, аж доки одна з вас помре, — хрипко й лунко каже Цар-мати. — Починайте.

* * *

Моя суперниця стоїть за п’ять кроків від мене. На ній коротка хутряна камізелька й спідниця з такого ж хутра — ще коротша. Важкі чоботи з м’якими халявами. Тіло блищить, змащене жиром. Роздимаються ніздрі. Горять очі. Ловлю себе на думці, що не хочу її вбивати. Мені хочеться повернутися до цих людей і закричати на все горло: з якої речі? Чому я маю грати у ваші дурні ігри? Не збираюсь я бути ні вбивцею, ні м’ясом!

Я вже відкриваю рота, щоб заговорити з суперницею, але помічаю, як розширюються її зіниці. Не встигнувши ні про що подумати, відстрибую вбік, і там, де ще мить тому була моя голова, зі свистом пролітає крижана булава, вкрита шипами.

Глядачі схвально гудуть. Не розумію, чого вони радіють.

— Не думай, що це легкий бій, — повторює Цар-мати, зараз я її не бачу. — Не розраховуй на просту перемогу, Безіменна!

Суперниця зблискує очима й опускає собі під ноги складаний меч. Лезо впинається в кригу. Дівчина застрибує на грубе руків’я, відштовхується однією ногою — і я знову ледь устигаю відскочити з дороги.

Вона хизується, ковзаючи по льоду на