Володимир Сергійчук - Переяславська рада - трагедія України і програш Європи

class="p1">Уважне вивчення ленінських документів дає підставу зробити однозначний висновок: про політичні, економічні й культурні права українського народу вождь російських комуністів говорив лише тоді, коли Україна опинялася поза сферою впливу Москви, і йому потрібно було поманити довірливих малоросів рівноправністю й дружбою з великоросами. Як тільки йому вдавалося, використовуючи в тому числі й ним спровоковане протиборство української політичної еліти за владу, ввести в Україну свої збройні сили в Україну, будь-які розмови про рівноправні відносини припинялися.

Скажімо, постановою ЦК РКП(б) від 8 квітня 1919 року, коли навіть більшовицька "УНР" ще не підписала жодної угоди з радянською Росією, радянській Україні забороняється мати свої самостійні наркомати з військових справ і шляхів сполучення. А якщо "в виде уступки самостийным тенденциям является политически неизбежным оставление на ближайшее время в дружественных советских республиках самостоятельных комиссариатов военных и морских дел и путей сообщения, а также органов снабжения, то необходима строжайшая директива соответственным органам управления в том смысле, чтобы эти самостоятельные комиссариаты работали исключительно и в строжайшем согласии с директивами, даваемыми из соответствующих комиссариатов РСФСР..." (там само: Ф. 1.- Оп. 6.- Спр. 1.- Арк. 4).

Але від такого "благоденства" першими завили українські більшовики, і невдовзі ЦК КП(б)У пред'явив Леніну претензії: "Политика центральных органов по отношению к Украине носит ярко выраженный характер преимущественного обслуживания центральной оси за счет жизненных интересов Украины вообще и Донецкого бассейна в частности" (там само.- Оп. 20.- Спр. 130.- Арк. 8).

Справді, турбота російських більшовиків про український народ полягала насамперед у тому, що з України вивозилося вугілля, якого не вистачало для своєї промисловості, чим підривалась робота навіть тих заводів, котрі Москва визнавала "ударними" і такими, "що обслуживают интересы этого же центра" (там само.- Арк. 8).

Зрештою, Ленін визнав, що без українського хліба, вугілля, залізної руди, цукру більшовицька влада в Росії не втримається. Бо добре знав, скільки українські губернії давали доходу в казну Російської імперії, а скільки витрачали на одного жителя, скажімо, Херсонщини. Якщо одна квадратна верста Росії приносила 451 карбованець 63 копійки, а українська 1023 карбованці 49 копійок, то це означало, що кожний житель України творив суспільного продукта на 16 карбованців 97 копійок, а "старший брат" - на 13 карбованців 90 копійок. Відповідними були і витрати бюджету: на українця відпускалося щороку 56 копійок, а на жителя Петроградської губернії - 4 карбованці 23 копійки.

Ось чому Ленін, аби повністю підпорядкувати Україну Москві, як і міністри Тимчасового Російського уряду, не хотів допустити існування самостійних українських структур по управлінню армією, флотом, залізницями, а також зовнішними зносинами.

Щоправда, на якийсь час російські більшовики з тактичних підступних міркувань дозволили українцям, як і іншим націям відновленої під червоним прапором новітньої імперії, побавитися в так звану коренізацію, але коли найсвідоміші сини й дочки нашого народу, наївно повіривши в нібито піклування Москви про розвиток їх рідної духовності, активно "засвітилися" в цьому процесі, то наслідок був для них і для України найтрагічнішим.

Тож не дивно, що інший англійський журналіст - Ланселот Лотон у журналі "Контемпорари" (жовтень 1935) таким чином оцінював московську політику щодо України: "Росія не тільки заборонила друкувати українською мовою, але заборонила й говорити проповіді або виголошувати лекції українською мовою. Вона заперечила навіть саме існування української нації. Українську мову прозвано офіційно російським діалектом..." (ЦДАВОВУ: Ф. 3575. - оп. 1. - Спр. 42.- Арк. 30).

А рідним словом більшовицька влада "дозволила висловлювати тільки ті ідеї, які схвалювала Москва... Жодна інша нація не зазнала такої гіркої долі, як українська" (там само.- Арк. 30).

Але головний удар спрямовувся по генофонду нації, коли було організовано штучний голод на найродючіших у світі українських землях. Це здавалося неймовірним, адже Україна здавна вважалася житницею Європи. За даними офіційної статистики, в 1913 році з 5 мільярдів пудів вирощеного в Російській імперії збіжжя 1 мільярд 793 мільйони пудів (32 відсотки) припадало на Україну. Значну частину зерна, як правило, експортували. За підрахунками Б. Дзінькевича, в 1909–1913 роках Україна пересічно вивозила 210 593 200 пудів (3 449 520 тонн) жита і пшениці. І це відбувалося в умовах Першої світової війни, яка проорала, ніби чорним крилом, землі України.

Проте заанґажована на відновленні "единой и неделимой России" тодішня так звана західна демократія не підтримала молодої Української держави, а відтак світ втратив потужного вільного виробника хліба - українського селянина, котрий у майбутньому вже не міг розпоряджатися плодами своєї праці, був навіть позбавлений можливості нагодувати самого себе. Його і його дітей почали морити голодом.

Представник допомогової організації Нансена капітан В. Квислінг, очевидець того голоду, засвідчив у своїй телеграмі в лютому 1922 року, що в Україні близько 7 мільйонів людей "вмирають з голоду в усьому страшному розумінні цих слів". Це, до речі, підкреслював Квислінг, без інших українських територій, до яких він відносив у першу чергу Кубань (Скандинавські вісті. - 1983. - Ч. 54. - С. 14).

Хліб в Україні більшовицька влада відривала від голодного рота селянина, робітника, їхніх дітей, відправляючи за межі нашої землі. Так, Політбюро ЦК КП(б)У в лютому 1922 року слухняно виконує розпорядження члена Наркомпроду РРФСР Мойсея Фрумкіна, коли той вимагав вивозити мільйонами пудів хліб з України, яка сама голодує. До речі, члени Політбюро ЦК КП(б)У, віддавши розпорядження про вивезення хліба з України, протягом тривалого часу навіть не знали, скільки збіжжя вже вивезено за операційний рік. Тільки 10 березня 1922 року Раковський, Мануїльський, Фрунзе, Чубар, Іванов А., Косіор ухвалюють рішення про те, щоб "выяснить количество вывезенного в РСФСР хлеба и составить официальный акт" (ЦДАГОУ: Ф. 1. - Оп. 6. - Спр. 29. - Арк. 48).

Коли ж у травні зробили підрахунки, то виявилося: до нового врожаю не встигає по лінії державного постачання 1 600 000 пудів (там само.- Арк. 85 зв.).

Російська комуністична влада, пішовши на початку 20-х років ХХ ст. на деякі тактичні поступки, не збиралася робити українського селянина вільним. Вона навіть у неврожайний 1928 рік змусила його продати перед жнивами минулорічні запаси за державними цінами, що прирікало наших хліборобів на голод.

Природно, що насильницька колективізація, яка почалася масово з 1929 року, остаточно розвалила українське село й відкрила дорогу ще страшнішому голодомору 1932–1933 років. Він повинен був поставити нашого хлібороба на коліна не лише власне в Україні, але й на всіх українських етнічних територіях - у першу чергу на Кубані, Ставрополлі, Вороніжчині...

Саме під приводом невиконання хлібозаготівель на Кубані Москва 14 грудня 1932 року заборонила