Артем Чех - Анатомічний атлас. Важко бути жабою

— Так знаєш, ман, хто заступився за Ваню? Ми з Сережок». Тільки ми, тому що всі реально нависли на того Ваню, а він нічого не може зробити, лише слиною плюється і посміхається, у пацана ж травма, він же нічого не може їм зробити… Ми, звичайно, з Сережою не були крутими, сам знаєш, нас трошки заганяли, але все одно ми його взяли під своє крило, мовляв, давай, Ваня, стрибай до нас, принижених мудаків. Так до чого я це все веду? А до того, що ти мені зараз нагадуєш нас з Сережою, тому що коли всі від мене відвернулися, ти, ман, знайшов сили і витримку мене приютити, нагодувати і допомогти мені в пошуках роботи…

Здається, думаю, я погодився прийняти Вія лише на одну ніч.

— Ти погодився допомогти мені в пошуку роботи, — продовжує він, — надав мені дах над головою, теплу їжу і вовняну ковдру. Я ж поживу у тебе тижня пів?… два?…

— Нє, Віталя, — починаю я одразу ставити його на місце. — Два дні максимум.

— Ну, це мало…

— Віталя, не тобі вирішувати. Якщо хочеш, я тобі проведу екскурсію по Києву, зорієнтуєшся на місцевості — і… вперед, у широку путь…

— У широку путь, — повторює Віталя і посміхається. — Ну добре, показуй мені свій Київ…

Ми збираємося, Віталя намагається вдягтися з викликом, це він обумовлює вільними поглядами міста, яке, він впевнений, прийме його в будь-якому вигляді, я кажу йому, що так то воно так, але, можливо, ти вдягнеш щось більш прозаїчне, але ні, він все ж таки натягує на себе червоні олдскулівські штани «адідас», квітчасту кітчеву сорочку і чорного кашкета.

— Такий кєпарь був у Гранд Мастера Флеша.

— Я радий за нього, — кажу, — а разом і за Африку Бамабаатаа і ді-джея Кул Херка.

Віталя одразу нагадує мені про Снупа Дога, який нормально розправив крила в Європі, але мені вже по фіг, і він розуміє, що мені все по фіг, адже я сам нещодавно носив кілт, тому він, щоб якось привернути до себе мою увагу, починає розповідати про дівчинку Катю, у якої лікарі знайшли побутовий сифіліс, а вона з ним приперлася до школи…

— Розумієш, ман, — каже Віталя, — до школи! З сифілісом!

— Розумію, — кажу я і зачиняю вхідні двері.

Надворі сонячно, в очі задуває приємний вітерець, а п'яний кіт гріє своє облізле пузо біля смітника…

6

Я провів Віталіку екскурсію містом, показав йому найвизначніші місця, продемонстрував на прикладі бомжа, що розчісував на собі себорейну екзему, та жінки за кермом «мазератті» столичні контрасти, я зводив Вія до в подальшому необхідних для нього генделів, ми прочесали весь центр, ми познайомилися з мандрівним монахом та двома баяністами: одним сумним, а іншим веселим. Сумний був схожий на російського актора Баширова, здавалося, що він як мінімум маніяк, він мав зализане масне волосся і дуже стомлений, я б оце сказав, глобально стомлений вираз обличчя. Натомість веселий баяніст був без однієї ноги і підспівував своєму гранню, він посміхався і блищав очима. Ввечері до нас почали чіплятися шльондри, Віталя вже було погодився, але в нього не виявилося грошей, він образився на життя.

— Сука, — казав він, — де мої гроші?

— Віталя, — сказав я, — їх у тебе ніколи не було…

— Будуть, — твердо відповів він, і я йому не повірив.

Він проспить свої гроші, я в цьому не сумніваюся, а от стосовно Вієвого подальшого життя в Києві у мене якраз було чимало сумнівів, він не підлаштується під цю, як він каже, систему, він зайвий гвинтик, такі не виживають, такі не пристосовані, такі, як він, — прості жаби, які народжені повзати, у крайньому разі, стрибати, але гідно ходити землею вони не вміють. Я зайвий раз повторюю собі, що нічого путнього не буде, що Віталя ніколи нічого не досягне, я не вірю в нього і вважаю це цілком нормальним, його очі іноді загоряються, він починає діяти, але його вистачає на десять відтискань вранці і чищення зубів, а далі — його шкіра стає слизькою, вона, шкіра, стає зеленавою, його очі витріщаються на цей навколишній неприємний світ і він — повзе. Літнє сонце його нікчемного життя висмоктує з нього всю вологу, і він силкується доповзти до свого ставка, що обріс шершавим очеретом; там на нього чекає трава і бухло, там він може спати до шістнадцятої години, він зможе робити такі речі, які не вимагають від нього зусиль, він зможе бути самим собою, себто зеленою, слизькою, лінивою жабкою.

— Віталя, що ти робиш зі своїм життям?

— Ман, тобі не зрозуміти.

— Мені якраз зрозуміти, як нікому.

— Ман, це поки що. А далі — я розправлю крила, неначе зловісний Снуп Дог над Європою, і полечу, я почну нове життя, я стану самітником, крутим заможним меном, який матиме право спитати будь-що у будь-кого, розумієш?

— Ні, Віталя, не розумію… Годі вже сидіти у мене на шиї, давай вали заробляти гроші, давай влаштовуйся на пристойну роботу, давай починай своє нове життя, ти ж стільки про нього триндів, ти ж мені показував креслення свого майбутнього, де немає місця п'янству, розпіздяйству та нестримному пориву накуритися. Де воно, твоє нове життя?

— Ман, зачекай, не підганяй мене, дай мені все зважити…

— Ти вже двадцять один рік зважуєш, годі вже, час діяти…

— Ось ти кажеш діяти, мужик, а сам дієш?

Я замовкаю, адже теж не дію, адже я, в принципі, як і він, стою на місці й тішу себе тим, що я міцно стою, а він намагається повзти, і навіть це у нього виходить не дуже виразно, вайлувато.

— Дію, Віталя, — кажу я, — у чиїй хаті ти живеш, Віталя?

— Ну так, справді, - юродствує він. — Але ж не ти платиш за неї.

— А хто? — безбожно брешу я.

— Мені по фіг, — каже Вій. — Я жаба, я все життя був жабою, я отой Ваня, — каже він, — знаєш, що з ним потім трапилось?

— Що? — питаю.

— Мамка здала його до інтернату, а сама пішла в забух. Того Ваню вихователі забили до смерті цинковими тазиками… Мене теж здали до інтернату… мене теж забивають тазиками й смердючими обісцяними уточками…

— Ти сам себе здав до інтернату, Віталя, ти сам себе забиваєш цинковими тазиками…

— Я сам себе… — повторює він, і я його починаю виганяти, давай, Віталя, вали вже, роби щось, дій!

— Ще один день, — благає Вій.

— Цей один день тягнеться вже місяць. Мені вже осточортіло підтирати тобі сраку, збирати після тебе брудні шкарпетки та залишені