Артем Чех - Сині двері зліва

двох обов'язково знайдеться людина сильніша, людина, у якої одні якості розвинені більше, інші — менше. От тому я й пішов на таку хитрість. Повірте мені, наше з Валюшею сімейне життя нікуди не годиться, і я бачив… я бачив тоді, коли сидів біля ліфта, — ви ж пам'ятаєте, як я гепнувся, — так-от, я добре бачив, якими голодними очима на вас дивилася Валя. Це не порожні припущення, повірте мені. Тому я хочу, щоб усе вийшло природно, щоб ви з нею ближче познайомилися, поспілкувалися, зводили її в концерт, тобто, вибачте, на концерт, а тоді вже освідчилися, і вона, я впевнений, з радістю погодилася б стати вашою дружиною, а ми тим часом підготували б усі необхідні документи для розлучення та злучення, перепрошую, гм-гм, одруження. Тим більше, у Артура, ну… ви ж знайомі з Артуром? От і чудово. В нього є один знайомий юрист… Ми з Артуром — друзі вже багато років, і він пообіцяв мені допомогти. Та й вам обіцяв, якщо не збрехав.

— Не збрехав, — відповів наш головний герой. — Тільки навряд чи він допомагатиме, цей ваш Артур, бо перебуває на службі у Рити Львівни, а та, якщо ви не забули, дуже й дуже не в захваті стосовно нашого з Валею одруження. Але ваша позиція, Іване Івановичу, мені зрозуміла. Можна й так. От тільки чи буде це нормально — так, за спиною у Валюші?…

— Нормально! Розумієте? Нор-маль-но! Ми ж із вами не проти неї у змові, ми — за ваше благополуччя. Тому все дуже й дуже нормально… А Артур — ви не переживайте. Він як той Труффальдіно, Тартюф. Ні, Тартюф… то трохи інший. Артур, бачте, мій друг, а не Рити Львівни…

В цей час у кімнаті почулися невиразні звуки, заскрипіло ліжко, і від цього скрипу кров нашому головному герою вдарила в голову, неймовірно збудивши його уяву. За хвилину заспана і, здавалося, застуджена Валя вийшла на кухню. Ї ї тіло було обтягнуте чимось схожим на льняне рядно, над яким безпомічно звисали руки, вздовж і впоперек перерізані червоними смужечками, які, певно, утворилися від контакту з грубими випуклостями постелі.

— Ваню, у нас гості? — запитала вона і зітхнула, від чого груди її високо піднялися.

— У нас… да, у нас тут невеличкий гульбан. Ти у нічну зміну сьогодні?

— Я вихідна, Ваня.

— Ах, ну звичайно. Я забув зовсім… До речі, познайомся, це…

— Ми вже знайомі.

Валентина Казимирівна сіла на краєчок високої табуретки і знову зітхнула. Наш головний герой відчув її запах. Так зазвичай пахнуть тільки волошки. Або ваніль.

— Або тюльпанчик, — промовила Валентина Казимирівна, піднялася і вийшла з кімнати.

— Валюш, приєднуйся до нас.

— Угу, — промовила Валюша й направилася до ванної.

Звідти залунало спочатку дзюркотіння, потім — злив, а тоді вже — відкрився кран і потекла вода. Всі ці звуки зводили нашого головного героя з розуму, і єдиним бажанням, яке виникло у нього тієї хвилини, було бажання вигнати з квартири Івана Івановича, схопити Валю за груди і злитися з нею у чомусь настільки стидному, яке навіть і уявити важко. Він намагався тримати себе в руках, хоча чудово розумів, що навряд чи втримає. Але розвалюватися на молекули, корчитися, немов останній блазень, у реверансах та випліскувати із себе тонни рожевої шипучої рідини пишномовних звернень він не збирався. Це виглядало б недоречно, не той був час, тим більше, наш головний герой уже встиг перетравити перші порції закоханості й перейти до нової стадії, а саме раціонально виваженішої, тобто тієї, яка хоч трохи здатна підім'яти емпіричний досвід та сенсуалізм (див. Гоббс VS Декарт) і дати можливість зосередитися на аналізі об'єкта.

Іван Іванович, натомість, не картав себе подібними міркуваннями: він тим часом розповідав свіжий анекдот, що трапився з його поки що тещею, а також згадував про те, як вони разом їздили до Умані. Нарешті наш головний герой насилу заспокоїв себе і зробив спробу втямити зміст розповіді Івана Івановича…

- І от в Гумані, - Умань він виговорював з літерою «г» на уманський, себто гуманський, лад, — коли ми дійшли до тієї церквушки…

— Чекайте, а що ви робили в Умані?

— Я ж кажу, з тещею поїхали.

— А чого поїхали? До парку Потоцького?

— Та здався нам той парк. До тещі поїхали, у неї там будинок. Вона ж сама з Гумані…

— Стривайте, тобто як — з Умані? Мені вона казала, що з Василькова.

- І що її звуть Марія Федорівна Корф.

— Значить, вона не з Василькова?

— Звісно, ні. Типу ви не знаєте нашої Віри Авсеївни.

- Євсеївни, — обережно поправив наш головний герой.

— Да, Євсеївни. Коротше кажучи, слухайте далі. Під'їжджаємо ми до цієї клятої церкви, аж тут тещу скрутило…

Він не встиг договорити, бо на кухню зайшла Валя. Цього разу вона була вдягнута у величезний махровий халат, її щічок ледь помітно торкнулися рум'яна, вії — підкреслила туш, а обличчя в цілому виглядало свіжішим і навіть молодшим. На жаль, трохи почервонілий ніс та посоловілі очі все-таки виказували хоч і легку, але неприємну застуду.

— Продовжуй, Ваню, — промовила Валентина Казимирівна, але Іван Іванович якось трохи знітився, зашарудів під столом ніжкою й тихенько пукнув:

— Та ні, то нецікаво…

— Як знаєш, — посміхнулася Валя, і нашому головному герою на мить здалося, що вона, очевидно, була чимось невдоволеною.

— Просто я зі сну. Таке буває, - пояснила вона нашому занепокоєному головному герою, і той таки дійсно заспокоївся, хоча міг і не заспокоїтися, бо не завжди слова діють заспокійливо, навіть якщо це і заспокійливі слова. І наш головний герой, вже будучи спокійним, але все ще скутим через присутність Валі, попросив ще чаю. Іван Іванович, радіючи, що може чимось допомогти нашому головному герою, заходився азартно розсипати чай по чашках.

— Мені можна просто кип'яточку долити, — промовив наш головний герой.

— Та що ви їй-богу!

— Та нічого, — посміхнувся він і раптом почув голос Валі, яка поцікавилася наступним:

— То чим ви займаєтесь?

— Я лікар. Власне, я кілька днів лише в столиці, тому навіть не знаю, чим зайнятися. Роботу шукаю.

— О-о! — обличчя Валі явно випромінювало зацікавлення. — Лікар! Я теж…

— Я знаю, — посміхнувся наш головний герой.

— Да, я розповідав йому про тебе. Трошки, — втрутився Арманьяк, возячись із чайником.

— Цікаво. Але знаєте, якщо ви розраховуєте на те, що я влаштую вас до ОХМАТДИТу, то помиляєтесь…

— Валюш, що ти кажеш гостю! До чого тут? — з болісною мімікою проказав Іван Іванович.

— Та ні, не хвилюйтеся. Я навіть і не хотів за спеціальністю…

— Так уже й не хотіли? —