Галина Костянтинівна Вдовіченко - Купальниця

Набери мені Марину зі своєї. Чи Роберта набери.

Узяла з рук Олега телефон:

— Марино, ви їдьте! — спокійним голосом. — Ми Каролі-

ну привеземо через півгодини… Все нормально. Їдьте.

Від її спокою — мурашки по спині.

Вони так і залишились утрьох стояти в коридорі. І розмо-

ва була коротка.

— Що це означає? — запитала Зоя. — Це ж має щось озна-

чати. Що?

Запала тиша. Її першим порушив Олег.

— Я люблю Кароліну.

Хтось викликав ліфт, було чути, як він зрушився з місця.

— А ти? — запитала Зоя, не дивлячись.

100

Кароліна не відповіла. Їй забуркотіло в животі. Хотілось

одного — опинитись у ліфті, з’їхати донизу, а краще — збігти

сходами геть, щоб не стовбичити тут зайвою під час розмо-

ви, яка видавалась нереальною. Ніби знову гра і знову робиш

хибний хід.

Зоя втягнула повітря і різко видихнула, раз і другий; її об-

личчя викривила усмішка — і вона… розреготалась. Аж сльо-

зи виступили, а тоді сказала Олегові:

— Відвези Кароліну.

…Вони ще навіть не сіли в машину, як Зоя вже знайшла мо-

білку, у себе в кишені знайшла — мобілка сама задзвонила.

— Ти мав рацію, — сказала комусь, — це доля.

У Зої була своя частина життя, що залишалась невідомою

навіть Олегові, Олегові — у першу чергу. «Це доля, — казав

їй інший, — скільки б ти не тягнула із відповіддю». Але вона

не могла наважитись на рішучий крок, бо була впевнена, що

Олегові без неї буде погано, що він пропаде, бо не пристосо-

ваний до багатьох життєвих ситуацій, бо не знав, як підсту-

питись до вирішення майже всіх побутових проблем. Він був

їй як родич, як рідна близька людина, вона не могла його ви-

креслити зі свого життя. Аж поки нове почуття — до цієї

18-річної дівчини розставило все по місцях, поки воно неспо-

дівано виявило не притаманної йому рішучості. Зоя ніколи

не бачила Олега таким, як щойно, біля Кароліни. І всі події

останніх тижнів постали перед нею тепер в іншому світлі. Во-

на здивувалась, наскільки людина може бути сліпою і не по-

мічати очевидного. До сліз та сміху здивувалась.

…Олега в машині трусило від піднесення. Він ніби випив.

Своєю неспокійною активністю намагався притлумити роз-

губленість від надто бурхливого розвитку подій, що спрово-

кували його на однозначну реакцію. А воно й добре, що так

швидко все сталося. Я радий, сказав він, я радий, що не тре-

ба нічого чекати і нікого дурити.

101

Кароліна в голові мала все, що зараз скаже. Ще можна все

повернути назад, скаже, і жити далі, як ніби нічого й не бу-

ло, теж скаже. Вони обидва їй були дорогі, і Олег, і Зоя, як-

що таке може бути. Але «Міцубіші-Лансер» з’їхав з дороги, Олег рвучко обійняв її, вона незручно втупилась йому но-

сом у сорочку. Їй не було чим дихати серед гучних ударів йо-

го серця. Кароліна випручалась. А як же Зоя? — мало не за-

питала вона його. Але не запитала, м’яко наштовхнувшись

на його губи.

…Кері занадто були зайняті своїми вечірніми ділами. Інакше

помітили б, що Кароліна каже неправду. Але вона вміла бути

переконливою. Ми дивились Олегову колекцію марок, вига-

дала вона. Я знаю цю колекцію, відповів Роберт, там є унікаль-

ні екземпляри.

Вже давно було тихо в усій квартирі, а сон все не йшов. Мо-

білка приймала есемески. Від Павла. Кароліна не відповідала, ігнорувала їх, розчавлена відкриттям: у серці можуть бути двоє

одразу. Але вона собі раду з цим дасть. Вона вибереться з цієї

пастки. Хоч чогось важливого вона самій собі не договорюва-

ла, якоїсь думки не додумувала. А правда, як казав її брат —

там, де не договорюють.

Зранку вона зібралась ніби на роботу, знаючи, що повер-

неться додому за годину, коли Марина поведе Крісталіну на

англійську та гулятиме з Амалією на набережній до кінця уро-

ку. У цей проміжок вона і збере свої речі. Ті речі можна й за

півгодини зібрати, скільки їх там є, тих речей. А потім вона

зателефонує брату та Марині і все їм пояснить. Вона не може

зараз говорити з ними очі в очі.

102

Вони їдуть до Львова сьогодні, не відкладаючи ні на день.

Олег лиш залагодить деякі справи, йому достатньо двох ран-

кових годин — і заїде за нею.

Ще не вирішила, де проведе останню вільну годину в Києві, але тільки-но вийшла на вулицю, як озвалися «Римські кані-

кули». Зоя дзвонила.

— Кароліно, треба поговорити. Де ти є? Я під’їду.

Даремно готувалась до гіршого — Зоя була налаштована

миролюбно, лише раз у раз судомно набирала повітря у гру-

ди і непомітно переводила дух. Деякий час вони їхали мовч-

ки, тією ж дорогою, що днями з Олегом.

— Ти впевнена? — пролунало, коли виїжджали на Москов-

ський міст.

— У чому впевнена? — перепитала Кароліна, хоча зрозу-

міло було, про що йдеться: чи впевнена вона у своїх почут-

тях, у своєму рішенні, у тому, на що наважилась.

— Ти любиш Олега? — вимовила Зоя, глянувши на свою

пасажирку. І почувши відповідь, по-діловому й без вступів

запропонувала Кароліні житло у Львові. І Кароліна змушена

була зосередитись на тому, що говорить Зоя — настільки див-

ну пропозицію зробила вона.

Зоя купила у Львові кімнату — товаришка підказала мож-

ливість вигідно вкласти гроші. У хорошому будинку, непода-

лік органного залу. Щоправда, кімната — у помешканні, де

живуть інші люди. Кароліна з Олегом можуть там зупинити-

ся на скільки хочуть — хоч на тиждень, хоч на кілька місяців, поки підшукають собі щось інше. Ось адреса, ось телефон.

— А платня? — запитала здивована Кароліна.

— Та ви спочатку подивіться, а далі буде видно…

— Олег знає?

— Олег не знає, він у таких питаннях не надто вправний…

Хоча, можливо, помиляюсь, можливо, не мала нагоди пере-

103

конатися у протилежному… — І це було все, що хотіла сказа-

ти Зоя.

Кароліна взялася за ручку дверцят. З язика злетіло:

— Для чого ви це робите?

Зоя глянула своїми яшмовими очима:

— Не повертайтесь у разі чого. Їдете — їдьте.

Залишився осад недомовленості. Так виглядало, що Зоя чо-

гось важливого не сказала. Кароліна знову згадала братове: правда там, де недоговорюють. Подумки готувалась до іншої

розмови, а